В історії Тузли — чи то пауза, чи то, як у велогонках, проміжний фініш. Далі, безперечно, буде. Наш добрий сусіда, котрому раптом виявилося замало його безкрайніх просторів і конче необхідним став невеличкий кримський острівець, дає це зрозуміти усім своїм войовничим і нахабним виглядом. Уся так-сяк припудрена, приштукатурена, прикрита незмінними балачками про вічну україно-російську дружбу, взаємоповагу і рівноправні відносини сутність російської зовнішньої політики та їх політикуму загалом вилізла минулого тижня назовні.
«Китайці Серединної імперії колись не визнавали самої наявності інших країн. Усе, мовляв, належить нашому господареві. Приблизно так деякі росіяни дивляться на країни СНД, у тому числі на Україну. Ми розуміємо, що будівництво цієї дамби є однією з таких дій», — заявив Президент Леонід Кучма в інтерв’ю газеті «Известия».
Схоже, «деякі росіяни» не лише мають, як висловився також Леонід Кучма, «спрагу імперського самоствердження» — під час втамування цієї спраги вони не обтяжують себе хоча б більш-менш логічними поясненнями того, що відбувається. Мовляв, ідея будівництва дамби належить виключно краснодарській владі і виключно з екологічно-господарських міркувань, а Москва тут ні до чого. Ну хіба не можна було бути хоча б трохи вигадливіше? А нота МЗС України від 30 вересня? А візити до Москви заступника міністра закордонних справ Олександра Моцика і самого міністра, Костянтина Грищенка? А ще одна нота нашого МЗС від 20 жовтня? Та навіть якби Москва від самого початку нічого не знала про плани будівництва дамби, то вона мала б миттєво відреагувати ще на перше звернення Києва: адже дії місцевої краснодарської влади порушують Конвенцію ООН з міжнародного морського права, яка забороняє в односторонньому порядку проводити подібні роботи без узгодження з сусідньою державою. Проте Москва мовчала, і вірити в «краснодарську самодіяльність» може хіба що дуже наївна людина. В українців, звичайно, таких вистачає — але усьому є межа. За негласної підтримки вищої російської влади будівництво «екологічного об’єкта» тривало аж до 24 жовтня. Гарно зрежисований спектакль завершився шаленою атакою на Україну. Яка, бачте, «брязкає зброєю», і все це, мовляв, не що інше, як підготовка до майбутніх президентських виборів.
Слід визнати, що ми самі багато в чому заслужили на таке до себе ставлення з боку Росії: і сумнозвісною зовнішньополітичною багатовекторністю, і внутрішньополітичними чварами. Тузла є гарним уроком на майбутнє. Ми вкотре могли переконатися у реальному, а не декларативному ставленні до України, і не лише окремих російських політиків та чиновників. Зрощений радянсько-російським кінематографом образ добряка-українця, який незмінно говорить зрозумілим аудиторії суржиком, жує своє сало і будь-якої миті готовий бути обведеним довкола пальця, надто міцно вкорінився в російській свідомості. «Я вважаю, що Тузла наша, що Тузла — єдина коса, яка входить до складу РФ, що це є природне географічне продовження Таманського півострова... І Севастополь — наш», — безапеляційно заявив голова комітету з міжнародних справ Держдуми Дмитро Рогозін. Або ще: «Де там стовпи стоять? Стовпи стоять над поверхнею води, прикордонні стовпи, я маю на увазі українські. Ми до них навіть іще не підійшли. Ось підійдемо, коли заступа ввіткнемо в землю, почнемо розмовляти». І таких суджень вистачало. Це був воістину гарний спектакль. Тоді як у Києві чекали на відповіді з російського МЗС, у самій Росії справа набувала зовсім іншого забарвлення: від розмов про екологію плавно перейшли до дискусії про належність Тузли і Керченської протоки загалом. Власне, тон задало саме МЗС РФ, затребувавши раптом у Києва докази української належності острова. І у цьому, другому, відділенні театрального дійства було задіяно кращі акторські сили. Навіщо створювати мюзикл «Тузла» — його вже поставили у Москві, і без найманого російського журналіста Кисельова. Скидаємо капелюхи, дорогі наші сусіди!
Найгіршим розвитком подій було б для України піддатися на весь цей небачений досі тиск, скажімо, і дати задній хід. Вивести із Тузли прикордонну заставу — а міняти це на припинення росіянами будівництва дамби зовсім недоречно, адже наявність на острові нашої застави жодним чином не порушує ні двосторонніх угод, ні міжнародних документів. Уся історія стала підтвердженням того, що Україні в жодному разі не можна погоджуватися на проведення кордону в акваторії Азовського моря по дну, як того шалено вимагає Москва. А загалом, як кажуть самі росіяни, «нет худа без добра». «Що ближче дамба до наших берегів, то ближче ми за своїм настроєм до Європи, до Заходу в цілому — так образно можна визначити те, що робиться сьогодні в наших головах», — заявив «Известиям» Леонід Кучма. Справді, неможливо уявити, щоб так, як Росія повелася з «братньою» Україною, вона вчинила б щодо маленьких Литви чи Естонії, до будь-якої іншої країни, що після розвалу союзу не страждала багатовекторністю чи комплексом казкового героя, який чухає потилицю на роздоріжжі. А потенційних «тузл» в україно-російських відносинах може бути дуже багато: варто Москві лише захотіти. І, бажання, здається, в неї вистачає.
