Важко навіть уявити собі, якими могли бути наслідки надзвичайної пригоди, що сталася в Артемівську 10 жовтня. Військовослужбовці 52-ї окремої механізованої бригади 6-го армійського корпусу Південного оперативного командування стали ліквідаторами наслідків пожежі на об’єднаних складах ракетно-артилерійського озброєння. Ось що вони розповіли про події того дня, про що думали і що відчували.
Майор Володимир Кравцов, командир батальйону.
10 жовтня вартову службу на об’єднаних бригадних складах несли його підлеглі. Коли розпочалася пожежа та стали лунати вибухи, чатові на постах зайняли місця в укриттях і продовжували нести службу. Знімав кожного з варти особисто комбат...
— Дорогою до складів думав про «своїх» людей, уявляв обличчя кожного з них. У голові пульсувало одне: якнайшвидше вивезти чатових з того пекла. Коли заскочили у вартове приміщення, там нікого не було. Це означало — всі люди залишилися на постах. У той момент я навіть боявся думати про найгірше, не міг уявити, що в окопі нікого не застану...
Капітан Геннадій Ахматенко, командир медичної роти.
«Товаришу полковнику! Ви можете заборонити капітану йти туди, але медику цього ніхто і ніколи не зможе зробити...», — сказав своєму командирові Геннадій Ахматенко і попрямував до смуги вогню, де в укриттях, на постах перебували вартові. Строкову службу Геннадій проходив в Афганістані.
— Відверто кажучи боявся запізнитись. Адже десь там, на постах, мали бути постраждалі. Уявляв і проробляв в думках свої дії, як бинтуватиму, виноситиму. Все це подумки повертало до Афганістану. З кожним вибухом я все реальніше згадував минуле. Колись це вже зі мною було. Невже знову?
Усе могло бути набагато гіршим. І досі не віриться, що серед особового складу, цивільного населення (за винятком дівчини) немає постраждалих.
Майор Олександр Мєрінов, начальник протипожежної служби бригади. У складі розвідувального екіпажу виїхав до місця пригоди, потім очолив екіпаж гусеничної протипожежної машини. Коли від вибухів виникла загроза пожежі, майор, протягнувши пожежні рукави на відстань 150-200 метрів почав боротися з вогнем на відкритій місцевості.
— Я не міг допустити, щоб вогонь перекинувся на інші склади. Все відбувалося немов у фільмі: я встигав відповідати на ще не сформульовані запитання. Навіть якось дивно почувати себе таким мобілізованим.
Не можу сказати, що страху не було. Боявся лише одного — поширення вогню до сховищ із небезпечними боєприпасами. Про можливі наслідки навіть не хочеться думати. Слава Богу, що нам вистачило води і здорового глузду не чекати допомоги, а діяти. Командир центральної бази резерву танків полковник Володимир Чоботок вчасно задіяв пожежний танк зі сховища довготривалого зберігання. На щастя, одна з наявних в Україні машин була у нас в Артемівську і виявилася на ходу.
Підполковник Михайло Ніколаєв, начальник хімічної служби бригади. Він вже не пам’ятає, як розгорталися події того страшного дня. Але все, що робив Ніколаєв забути важко...
— Думати не було часу. Потрібно було витягти з того пекла хлопців, які залягли неподалік від сховищ. Ніхто з них не хотів виходити зі своєї схованки. Кожного доводилося фактично відривати з місця укриття. Страху я не відчув. Це скоріше була цікавість, чи зможу я подолати наступні метри і з якою швидкістю.
Ми всі народилися в сорочці, а я — вже напевне. Таке буває тільки у фільмах — встигнути вчасно уникнути ушкодження. Відтепер вірю, що подібна ситуація може трапитись і в житті. Не дай Боже, пережити подібне комусь із нас.
