Цей дворик у Подільському районі Києва схожий на санаторний: асфальтовані доріжки, альтанка, молоденькі деревця, двоповерхова будівля з червоної цегли, доглянуті квіткові клумби. Столицю не здивуєш гарненькими особняками, але цей будинок унікальний не тільки зовні і не лише в Києві. В 2001 році тут, у примішенні реконструйованого дитячого садка, відкрито спеціалізований заклад для проживання громадян похилого віку та інвалідів. Його призначення —соціальна й моральна підтримка літньої людини та створення сімейного затишку.

Розповідати про будинок для престарілих непросто. Бо що хорошого в старості, самотності, які часом оточені байдужістю й жорстокістю, а сьогодні ще й бідністю? Та, на щастя, у цій царині чимало світлого, яке випромінюють сердечні люди із соціальної служби.

Ініціатором створення будинку була Подільська райдержадміністрація. Такі заклади є в Німеччині, Австрії, Ізраїлі, але досвід жодного з них, зрозуміло, не можна повністю перенести на українські терени.

Сюди потрапляють престарілі, котрі нині потребують допомоги й підтримки, а свого часу багато зробили для столичної громади. Здавши квартиру в комунальну власність, вони отримують окрему оселю з усіма зручностями у будинку на Їжакевича, 3.

І адміністрація району, і дирекція будинку для людей похилого віку, як на мене, створили умови життя, максимально наближені до сімейних.

У закладі 20 однокімнатних квартир, різних за площею та плануванням. У кожній — телефон. Платять мешканці тільки за світло і послуги зв’язку. Пенсіонери, більшості з яких, до речі, виповнилося 80 років, отримують безкоштовне гаряче харчування. А крім цього, адміністрація будинку взяла на себе усі клопоти з поточними, щоденними проблемами престарілих. Є в закладі свій кухар, двірник, прибиральниця тощо. До послуг пенсіонерів — вітальня, їдальня, ліфт. Соціальний працівник допомагає стареньким у придбанні продуктів, ліків, одержанні пенсій і прибиранні.

Тут турбуються і про здоров’я мешканців. Щоранку медсестра Валентина Панченко телефонує кожному із своїх підопічних: «Як почуваєтеся? Як спалося?..» Вона й тиск зміряє, і укол зробить, інгаляцію. Валентина Миколаївна складає меню, дбає про калорійність і якість їжі. А віднедавна у закладі відкрився фітобар, де пенсіонери п’ють лікувальні чаї.

На відміну від інших державних установ, де дідусі й бабусі отримують лише 25 відсотків пенсії, мешканцям цього закладу виплачують повну пенсію.

— Вважаю, такий заклад має бути в кожному районі, як мінімум, — зазначає директор будинку Любов Долгова. — В країні чимало літніх людей, які сумлінно працювали протягом життя і через певні обставини залишилися самотніми. Турбуватися про них повинна держава. Київ, гадаю, показав гарний приклад.

Потрапити сюди не так просто, існує своєрідний конкурс, з кандидатами працює спеціальна комісія при Подільській райдержадміністрації. Зараз вона, до речі, вивчає питання про долю самотніх, які мешкають у приватному секторі столиці.

Цим закладом опікується не тільки Подільська і міська держадміністрації. Нещодавно будинок відвідали голова Комітету Верховної Ради у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів Петро Цибенко, його заступник по комісії голова Ради ветеранів України Іван Герасимов, заступник Міністра праці та соціальної політики Лідія Дроздова. Вони поспілкувалися з мешканцями та персоналом, подарували телевізор і тренажери.

У будинку живуть і самотні люди, і сімейні пари. До слова, усі мешканці закладу — учасники війни. Марія Продан та Іван Батура — подружжя. Їм по 80 років, але вони зуміли зберегти теплоту стосунків. Тут має квартиру й Микола Головченко — інвалід війни в Афганістані. Він здобув вищу освіту, закінчив аспірантуру, готує телепрограму про знедолених.

Соціальний працівник — це покликання. А колектив закладу — це турботлива, щира, дружна команда, в якій працюють чуйні й доброзичливі люди.