Україна олімпійська:1952—2004

Є спортсмени, доля яких складається напрочуд щасливо — вони йдуть до слави, ніби граючись, усе відбувається ніби само собою, легко (хоча чи є у великому спорті щось легке?). Але є й такі — теж великі, на яких доля, здається, вирішила провести чи не найсуворіші випробування — фізичні й духовні. Саме такий був Брумель. Ми познайомилися з Валерієм у Києві, куди він охоче приїздив (навчався хлопець тоді у Львівському інфізкульті), де його любили і де він з радістю виступав. Саме на Республіканському стадіоні спортсмен попросив поставити планку на позначці 229, і лише якийсь «подих» вітру зіштовхнув її... Брумель уже стартував на Олімпійських іграх у Римі, здобув срібну нагороду (поступився Роберту Шавлакадзе лише за кількістю спроб), установив світовий рекорд. Легкоатлетичний союз США першому з радянських атлетів вручив йому найголовніший приз — Кубок Хелмса. На черзі були Олімпійські ігри в Токіо, де на нього чекав знаменитий американець Джон Томас, який хотів будь-що повернути собі світове досягнення. Але... рік у Брумеля, як кажуть спортсмени, не пішов — стрибав важко, не відчував піднесення, яке завжди наснажувало енергією. Побував у Луганську, зайшов до рідної спортшколи, обійняв свого першого наставника Григорія Юхимовича Головіна, але полегшення не знайшов.

Утрьох — до нас приєднався знайомий Валерія — сіли на річковий трамвайчик і попливли до гирла Десни. Чиста прозора вода, білі чайки, духмяні трави, тиша розслабили нас, хотілося говорити й говорити. Тоді Валерій і зізнався, що втратив не те що віру в майбутню перемогу в Токіо, а внутрішній настрой, без якого важко розраховувати на успіх...

В олімпійському селищі-1964 першим йому зустрівся саме Томас, бачити якого він хотів найменше. Боявся, що американець в його очах побачить сум і невпевненість. Але Томас, з яким він давно потоваришував, з такою щирістю обняв його, що Валерій полегшено зітхнув.

Перша спроба на японській землі подолати... два метри(!) закінчилася невдачею. Слава Богу, що це були тренування, без свідків. Згодом він опанував себе, стрибав упевнено, але без піднесення. Проте в команді кожен був заклопотаний своїм, ніхто й не помітив його настрою. Навіть тренери. Це дало надію, що не докучатимуть розмовами про необхідність обов’язкової перемоги, адже ніхто — ніхто! — навіть думки не припускав, що Валерій може схибити. Він сподівався поновити спортивну форму, знову відчути внутрішнє піднесення. Та за кілька днів до старту Валерій втратив сон. Що не робив, а заснути не міг. Це вже віщувало справжню катастрофу.

Напередодні старту він пішов до лікаря, до Миронової, мабуть, єдиної людини в збірній, якій довіряли всі спортсмени і яка вже зрозуміла стан рекордсмена. Він просив, ні, вимагав дати йому склянку спирту. Миронова без зайвих слів налила півсклянки, і Валерій одним ковтком випив. Ніч проспав як убитий. Кваліфікація потребувала подолати 206 сантиметрів. Брумель двічі збиває планку на висоті 203 сантиметри. Нависла катастрофа, забігали тренери і спортивні функціонери. Брумель, сам Брумель вибуває!?

Роберт Шавлакадзе підбіг до нього: «Ти що здурів! Це ж двісті три, двісті три!» А тут ще швед Петерссон, нахабний і жадібний, уже роздзвонив усьому світові, що Брумель, неначе повітряна кулька, з якої випустили повітря. Ні, дідька лисого! Валерій легко долає висоту.

До висоти 214 сантиметрів ті, хто претендував на медалі, йшли рівно, ніби налаштовані на одну хвилю. Та перша спроба для двох американців, шведа і Брумеля із Шавлакадзе була невдалою. Валерію довелося навіть виходити на третю спробу. Як з’ясувалося, підступний швед непомітно відсунув позначку, від якої Валерій починав розбіг. Трохи пізніше Петерссон ще й заявив суддям, що Брумель має спеціальну пружину у кросівках. Доки перевіряли, Валерій сидів під ковдрою —на стадіоні вже ніч, холодна жовтнева ніч. Він навіть не розсердився на шведа... Японці принесли його взуття і довго кланялися, вибачаючись.

Коли планку встановили на позначці 218 сантиметрів, у секторі для стрибків залишилися два американці та Брумель. Дев’ятигодинний марафон наближався до розв’язки. Глядачі купчилися на трибунах, журналісти просто-таки висіли на огорожі. Розігрувалася, може, найпрестижніша золота медаль у легкій атлетиці. Переможе той, у кого сильніша воля, хто здолає страшенну втому і страх поразки.

Валерій подолав висоту з першої спроби, Томас — з другої, а Рамбо взагалі не взяв її. Він міцно обійняв Томаса, дякуючи тому за вміння боротися до кінця, додаючи Валерію наснаги.

Рівно через рік у Москві мотоцикл з Валерієм на слизькій дорозі врізається в стовб. Остаточний вирок лікарів — інвалід на все життя, одна нога коротша за іншу на кілька сантиметрів. Таке не виліковують. Кінець усьо-му у двадцять три? Валерій не хоче миритися, він готовий до будь-яких операцій. Йому кажуть, що ніхто ще не вміє нарощувати кістки. Йому пишуть листи з усіх куточків країни, підтримують, радять. Він відчуває — його жаліють, ніхто не вірить, що він повернеться у сектор для стрибків. А спортсмен упевнений у цьому. Та минають місяці болю і сумнівів. В одному з листів хтось написав, що десь у Казахстані, нібито в Кургані, є молодий лікар Гавриїл Ілізаров, який може допомогти. Московські спеціалісти радять Валерію не шукати фата- моргану. Але він летить туди. Операції, знов операції, і лікар, який гарантує чемпіону повернення у спорт. Три роки нелюдських випробувань, перш ніж він подолав 208 сантиметрів. Його історія пролунала на весь світ як символ людської волі, віри у власні сили. Ім’я Брумеля навіть у вищих ешелонах влади відчиняє двері. Валерій домагається, що про лікаря нарешті згадали і визнали його винахід. І саме завдяки олімпійському чемпіону Ілізаров отримав клініку, став Героєм Соціалістичної Праці, його методика врятувала тисячі загублених життів. І дякувати за це треба Валерію Брумелю...

Кілька років тому я разом із моїм давнім другом журналістом із газети «Советская Россия», учасником оборони Києва Віктором Синявським зустрівся з Брумелем у нього вдома. Валерій сказав, що іноді навідується до Луганська, радий, що в місцевому краєзнавчому музеї зберігають пам’ять про його досягнення, зустрічався з молоддю, заохочував до спорту. Написав кілька книг, за його сценарієм зняли художню стрічку. Підростає син. Чи почав би все спочатку? Валерій на хвилину замислюється (мабуть, згадує роки випробувань) і твердо каже: «Без вагань!» Таким він і залишиться в нашій пам’яті...