Еліта нації і синдром маргіналізації

11 лютого цього року в «Голосі України» вміщено інтерв’ю з академіком НАНУ, народним депутатом України Петром Толочком під назвою «Інтелект — джерело життєдайності нації». Автор, зокрема, зазначає: «Інтелект народу — це сукупний розум, який в усі часи знаходив своє виявлення в діяльності його еліти. Чим вищий загальний рівень освіченості й культури народу, тим потужнішою є його інтелектуальна складова, тим більші можливості для виходу найталановитіших представників на рівень світових досягнень». Логічно додати: і навпаки у тій же прогресії.

В оцінках і висновках П. Толочка бринить глибока громадянська стурбованість долею основного носія інтелекту нації — інтелігенції, проблемою збереження й примноження інтелектуального набутку. Ця тема невіддільно пов’язана зі ще однією безперечно знаковою для нашого сьогодення проблемою. А саме: що таке національна еліта, чи є вона в Україні, а якщо так, то яка ж вона у своїй визначальній сутності і яке місце посідає у сучасному суспільстві? Обидві проблеми, їх поглиблене осмислення та публічне висвітлення для нинішнього суспільства багато в чому є справді доленосними.

Інтелект нації має ту унікальну і визначальну особливість, що напрацьовується і виховується упродовж епох і століть. Тоді як «спустити», розтринькати його, оптом чи вроздріб, можна за якихось 10—12 років.

Голова Верховної Ради Володимир Литвин у доповіді на Інтелектуальному форумі говорив про тих, хто не виїхав з України у пошуках застосування свого інтелектуального надбання і кращої долі: вони у домі Вітчизни-мачухи почуваються «кимось на зразок переміщених осіб через різке падіння свого соціального статусу і престижу, невитребуваність професійних знань та досвіду, через необхідність освоювати якийсь інший вид діяльності для елементарного виживання. Причому (що теж не додає оптимізму), вже без особливих шансів повернутися на попередній соціальний щабель.

По-науковому такі процеси називаються маргіналізацією. І найочевидніший (як і найбільш руйнівний) їх результат — у відриві багатьох індивідуумів і цілих груп та прошарків населення від звичного середовища, від кола занять та укладу життя, де вони мали можливість хоча б для часткової самореалізації і почувалися більш-менш комфортно у психологічному плані. Що це означає і до чого може призвести, гадаю, зрозуміло.

Нам треба зробити все можливе і неможливе, щоб повернути Вітчизні їхні розум і руки, здібності й таланти. Україна не повинна стати... підтвердженням сумно відомої тези про те, що «у кожному столітті є своє середньовіччя».

А ми багато у чому таки скотилися до такого собі маргінального «середньовіччя». Відповідним чином це вочевидь наклалося на стан морально-психологічного, соціального та економічного «здоров’я» нації і держави.

Так замулюються джерела інтелектуальності

Щодо тези В. Литвина — «зробити все можливе і неможливе...». Конче треба! Інтелігенція — за. Але ж основні рушійні важелі й засоби не в її розпорядженні. Тут практично все залежить від того, чи зацікавлена у цьому держава. Але історичний парадокс полягає у тому, що взаємини між владою й інтелектом практично ніколи не були безконфліктні.

Наведу ще одне промовисте визнання В. Литвина: «Нині відчуття таке, ніби живемо за умов неоголошеної війни і в атмосфері всезагального пригнічення маємо продемонструвати світові велич свого духу. Звичайно, за допомогою «агрономів» інформаційного поля».

Що й зрозуміло. Адже оптимальна модель взаємодії по лінії держава—інтелект все ще перебуває у процесі становлення. Потреба в інтелекті стає дедалі відчутнішою в багатьох сферах життя. Водночас затребуваність наявних мозкових ресурсів гальмується. Парадокс? У чомусь — так, а в чомусь і закономірність нашого достатньо парадоксального буття.

Ми — свідки того, як стрімко розвивався процес соціального і майнового розшарування, множився прошарок «нових українців». І сьогодні можна говорити про фактичне сформування чітко означеного класу — нової української буржуазії. Вона виробляє свої правила гри, свою мораль, свої пріоритети. Один з яких — будь-що випнутися в еліту. Входження до складу олігархічно-кланових угруповань або ж віддане їм слугування для багатьох відчиняє заповітні двері, за якими — посади і, відповідно, доступність влади.

Вочевидь, враховуючи нинішню ситуацію, відомий адепт справжньої національної еліти академік Петро Толочко нещодавно зазначав: «Великих збитків завдають періодичні ревізії українського інтелектуального олімпу, які дезорієнтують націю щодо її здобутків і героїв. Ми не прирощуємо інтелект, а щоразу «відроджуємо» його на основі нових ідеологічних засад. При цьому в більшості випадків зрікаємося сподіяного нашими далекими (і не дуже) пращурами. Це надзвичайно збитковий шлях розвитку».

Варто звернути особливу увагу, якого висновку з цього доходить П. Толочко: «Врешті-решт слід визначитися: якщо нам є що відроджувати, тоді не таким уже безпросвітним було наше минуле. Якщо ж від цього стереотипу не можемо відмовитися, тоді не слід говорити і про відродження».

Поза сумнівом, відродженням та створенням належних умов для подальшого розвитку національного інтелектуального потенціалу повинні займатися особи компетентні, зокрема й передусім ті, кого самих по праву можна віднести до справжньої еліти. А чи густо їх у структурах нинішньої влади? Ох, на жаль...

А хто нині має реальну владу в Україні?

У нас зазвичай високу посаду багато хто ладен ідентифікувати з елітарністю. Мабуть, тому останнім часом дедалі частіше, з очевидною нав’язливістю у ЗМІ повторюється: «національна еліта», «нова еліта», «молода еліта». А насправді у своїй більшості діловий та особливо моральний потенціал цих самоназванців доволі убогий. Зате амбітності та зарозумілості —вище голови!

Тепер ось вірус самозвеличення та пихатої начебто вищовартості викликав нову мутацію: міщани посунули у дворянство! Нехай за долари куплене, скоріше, віртуальне, та все ж... І наштампували понад три сотні «превосходительств», «шевальє» та, вибачте, «шевалюх». Однак чи наблизили оті куплені титули їх носіїв бодай на крок до справжньої елітарності? Зрозуміло, що ні, бо ні розуму, ні шляхетності ні за які гроші не купиш. У даному разі все сказано словами колись популярної пісні: «Каким ты был, таким ты и остался...»

Можливо, дехто закине мені в упередженості. Тож пошлюся на свідчення особи безперечно неупередженої і авторитетної. Це президент фонду «Український вимір» Ярослав Лесюк. Завдання фонду — дослідження перспектив українського суспільства та процесів формування національної еліти. І на запитання, який зміст він вкладає у поняття «українська національна еліта», Я. Лесюк зазначив: «Формально вона існує. Проте переважно це управлінці вищого рівня, тобто еліта за посадою. Нашу еліту можна назвати неелітарною і в силу того, що вона лише народжується, і в силу того, що не має низки специфічних рис. Ну хоча б загостреного почуття особистої відповідальності за справу, за своє добре ім’я, за вищі державні інтереси. У нас немає еліти, натомість є номенклатура, яка обстоює переважно корпоративні, кланові інтереси».

То ось хто, як бачимо, керує державою і нами заодно! Тож мимоволі пригадалося, як кілька років тому з парламентської трибуни народний депутат Юрій Оробець застерігав: «Сьогодні в Україні маємо корумпований маразм. А якщо вже зараз не вживемо застережних, законодавчо закріплених заходів, то незабаром матимемо диктатуру корумпованого маразму». Схоже, на нього тоді зійшов дар пророцтва — про лихо тодішнє і сьогочасне...

Тож зрозуміло, що з такою «елітою» справді демократичну, правову, соціальну державу побудувати неможливо. Відтак історично виправданою потребою є рішуча зміна курсу політичного і соціального устрою держави. Доки є час і здорові сили в суспільстві, здатні вивести Україну із глухого кута.

А що стосується справжньої національної еліти, як визнав В. Литвин у доповіді на Інтелектуальному форумі України, «присутність таких людей в органах влади не можна назвати широкою». Сказано досить обтічно. Зате далі — конкретніше: «Ключова проблема стоїть у площині збереження та зміцнення прошарку носіїв наукових знань і високих технологій, успадкованих від Радянського Союзу, убезпечити наукові школи від руйнування, а покоління інтелектуалів — від розриву наступності та неперервності їхніх справ і традицій.

У широкому плані треба виходити з того фундаментального принципу, що в інтелекті — найважливіший стратегічний ресурс держави і народу. Не зрозумівши цього... ми неминуче опинимося на узбіччі цивілізованого поступу. До того ж без реальних шансів коли-небудь піднятися на більш гідний щабель. Це буде злочином перед майбутнім України, прийдешніми поколіннями її Народу».

Усвідомлення цієї доленосної істини сьогодні має стати своєрідним тестом на патріотизм. І нехай не зрадить нас у цьому наша громадянська совість і честь.