Кам’янець-Подільський відзначив 110-у річницю з дня народження байкаря Микити Годованця
Гра зі снайпером
...Годованці мешкали в Києві з 1934 року. Доки батько був у редакції «Червоного Хреста», а мама Серафима Миколаївна готувала обід, їхній синок Анатолій після уроків грав із друзями у шашки біля під’їзду. Якось перед шашкістами зупинився сусід, майор НКВС Громов. Майор був у цивільному.
— Дядю, зіграємо в «снайпера»? — запитав його Толик.
Погляд майора був дивний. Анатолій Годованець згадує:
— На все життя його запам’ятав. Уже дорослим дізнався, що той сусід був провокатором, не раз викликав батька на відверті розмови про Сталіна. Цей Громов мав стосунок і до розстрілів у Кам’янці-Подільському.
Коли Микиту Павловича забрали, син ще не знав, що це розлука на 28 літ. Двадцять — до реабілітації у 57-му, а ще вісім — доки розкидана родина зібралася під одним дахом у Кам’янці.
Син їхав із Донбасу до батька у вантажному вагоні, віз дефіцитне в Кам’янці вугілля. У дорозі так хитало, що мішки з вугіллям порвалися, і Анатолій добрався додому мов негр. Удома сказали, що батько в парку. Він — туди. Ось Микита Павлович, на лавочці! Анатолій присів поруч. Годованець підозріло подивився на «негра» і пересів на іншу лавочку.
— Так пересідав кілька разів, доки я не промовив: «Батьку, невже ти мене не пізнав? Це ж я, Толик».
Езопові діти
Анатолій працював на електромеханічному заводі. Батько запропонував: «Принось мені сюжети, платитиму гонорар, от і матимеш Езопів хліб!» Анатолій носив, але байкар був вимогливий. Та й від нього вимагали: зніми ту чи ту байку, бо що подумає високе начальство?!
Анатолій тоді написав: «Пиши про плуг, а лучше уж про трактор. И спи спокойно, автор и редактор».
Син завжди отримував перший примірник свіжої батькової книги, з дарчим написом «помічникові». Замітки Анатолія на полях рукописів байкар брав до уваги. Особливо там, де син критикував його за солодкавість. Критикував, але й боявся поранити батька необережним словом. Якось на роботі бачив, як з підвалу, де вбивали людей у роки репресій, хлопці добули череп з дірками від куль, і гралися ним у футбол. А батько ж дивом вийшов живим з отакого підвалу...
Книги Микити Годованця вже стали раритетами. У нього загалом півтисячі власних творів та понад 1100 запозичених сюжетів, усе найкраще від Езопа до Дем’яна Бєдного. З 1975-го твори Годованця видавалися лиш двічі, стараннями його сина та письменника Анатолія Гарматюка. А вища влада ювілеї байкаря ігнорує. Може, боїться: а раптом мораль байки «Ведмідь та Гадюка» («Казали: винна Муха. А вся біда — Ведмідь Гадюку слуха») нагадує комусь про втягування України в ЄЕП.
Байки все одно знають дорогу в народ. Якби ви знали, як майстерно, в ролях та костюмах, їх уміють читати діти з дитсадка «Барвистий вінок»!
Дороги
Земляки Годованця з села Вікнини Гайворонського району (нині Гайсинського) на Вінниччині на кожен ювілей байкаря дарували барвисті рушники. Тих рушників вистачило б, щоб вистелити всі життєві дороги Микити Годованця. До революції він учителював, педагогом був добрим. Уже тоді читав дітям перші свої байки. Потім сам учився, одразу на двох курсах — підготовчих до Київського університету та споживчої кооперації. Згодом призначили інструктором споживкооперації у Кам’янець-Подільський. Місто, де навік оселиться Годованцева Муза. Коли споживспілка збанкрутувала, шукав іншого заробітку. Так не раз бувало: Годованець підробляв у редакціях журналів та газет «Сільська біднота», «Соціалістична громада», «Червоний хрест», «Червоний край», мандрував з фотоапаратом Україною, намотуючи кілометри чорно-білих кадрів. Він і сам любив фотографуватися, і залишив чудовий фотоархів.
Учив учитись
У будинку по вулиці Шевченка, 85 Микита Годованець зустрів свою долю — Серафиму. Вона була з культурної родини, де володіли кількома мовами. А Микита — селянський син. Але донька Серафиминої сестри Фелісітати, Зіночка, захоплено дивилася на дядька, ім’я якого часто можна було побачити в газетах, журналах. Годованець заохочував її: «Учись, дитинко!» Нині Зінаїда Мартинівна Грицаєнко — тричі академік, доктор сільськогосподарських наук, заслужений діяч науки і техніки України, керує кафедрою мікробіології, біохімії й фізіології рослин Уманської сільгоспакадемії. Її ім’я — в книзі 1000 особистостей світу, що видана Американським біографічним інститутом. Її наукові здобутки високо оцінені в Англії та США. «Я зобов’язана дядькові, який умів розвинути в дитині потяг до науки».
Трапеза над урвищем
Студентське дитя Грицаєнків було худюще і навідріз відмовлялося їсти. Єдиний, хто міг нагодувати це дівчисько з нетутешнім ім’ям Ліана, був Микита Павлович. Прихоплював торбу з харчами, брав малу за руку і вів на Смотрицьку кручу. Там, за розмовами старого з малою про загадки світу і відбувалася ця чудесна трапеза.
Тепер вона, Ліана Мусатова, кандидат наук, генетик, психолог, політолог, керівник міжнародного благодійного фонду «Співтворчість», дбає про моральне зцілення народу через розвиток його свідомості, формування вищих духовних цінностей. Бесіди над урвищем з Микитою Годованцем, якого всі називали добротворцем (бо навіть після таборів не мав нервозності, злості), були про всесвітнє добро, адресоване людству. Він до останніх днів надсилав частку своїх гонорарів комусь із хворих друзів по табору, побратимів по перу.
У пошуках відповідей на свої і дідусеві запитання Ліана побувала на Тібеті й Гімалаях, в ізраїльських кібуцах. І завжди поверталася додому з переконанням: Україна може жити, осмисливши до кінця свою місію. Ми не можемо вічно бути жертвами, ми джерело ідей для всього людства, а тому не треба просити (навіть гуманітарної допомоги). Наша місія — давати. «Уся наша діяльність — уклін історії через провалля. Щоб залишити в минулому трагічне, треба вчити людей проявляти високу моральність», — переконана Ліана. Разом з друзями взяла під опіку сім колоній, дитбудинки, відкрила власну студію радіомовлення в Одесі, створила школу, де не ставлять оцінок, а лише заохочують. За її «Парадигмою освіти і здоров’я третього тисячоліття» працює нині столичний педуніверситет імені Драгоманова. Ось у кому відгукнувся Годованець-педагог.
Пам’ять
Він просив, щоб не ставили на його могилі жодної загорожі: «Не відгороджуйте мене від народу». Його поховано на старому цвинтарі на Руських фільварках. Сюди тепер рідко ходять люди. А чиновники й зовсім не бувають. А їм би включити до посадових інструкцій оті слова, що на надгробку байкаря: «На жертовник святого діла Нехай з нас кожен принесе Вогонь душі і силу тіла!»
Є міська премія імені Годованця, а Хмельницька обласна організація НСПУ визначає лауреата обласної премії. Цього року відзначено учня Микити Павловича, Анатолія Ненцінського, за збірку «Не своє тіло».
Двокімнатна квартира байкаря завжди була відчинена для студентів і літстудійців. На них там чекали і порада, і царський, як на вічно голодного студента, обід. Мало хто з іменитих нині так підтримує творчу молодь.
Хотіли б шанувальники слова і сьогодні зустрічатися з байкарем. Але де? У тій квартирі тепер мешкає син Анатолій з дружиною. Вітальню він перетворив на музей, коридор на бібліотеку книг, які автори дарували своєму вчителеві. Анатолій Микитович систематизував і описав творчий доробок батька. Портрети, речі, які побували і в таборах, його робочий стіл — усе, як було за життя Годованця. Сам Анатолій не пішов батьковою стежкою, цікавиться філософією, фізикою, має друковані праці.
Ще під час перебудови Мінкультури та Спілка письменників вели мову про музей гумору та сатири в Кам’янці, столиці байки. Побачивши на 110-й річниці байкаря, як читають зі сцени його твори учні, студенти й дошкільнята, гурт лауреатів премії імені Годованця запропонував повернутися до тих намірів. Бо не сміємо тримати під замком думку, яка призначена служити удосконаленню нації. Місту потрібен музей цієї надзвичайної людини.
...Коли Микиту Павловича реабілітували, полковник Коломєйцев запитав, чи не хоче письменник оселитися в Києві, звідки його забрали. Але Байкар обрав провінцію — «бо вона ближча до сокровенного».
Хмельницька область.
