Мирослав Антонович — диригент, композитор, учений-музикознавець — відомий в усьому світі. Нещодавно у Києві вийшла книга його спогадів у двох частинах «Між двома світовими війнами». Упорядник і редактор книги Олег Долгий назвав Антоновича людиною-легендою. І це не перебільшення. Судіть самі.
Маючи від природи надзвичайний талант, здобувши високу музичну освіту у Львові та Відні, маючи досвід оперного співака в театрах Європи, Мирослав Антонович після другої світової війни опинився в Голландії. І тут здійснив, здавалося б, неможливий творчий подвиг: у голландському місті Утрехт створив так званий Візантійський хор, який діє і нині. Донедавна пан Мирослав був його незмінним диригентом і вихователем.
Феномен колективу в тім, що хористи — тільки голландці, а в репертуарі хору — українська музика і співи, що виконуються лише українською мовою. За 42 роки свого існування хор об’їхав з гастролями всю Європу, Америку, виступав в Австралії, в Україні (1990 року). Ще за часів СРСР, коли на Заході мало хто знав про нас, усі концерти Візантійського хору за рубежем починалися виконанням трьох гімнів: Голландії, країни, де виступають, та «Ще не вмерла України...».
І де б не виступали «голландські козаки» (так прозвали хористів), вони викликали подив і захоплення у слухачів та музикознавців. Адже маестро Антонович вміє передати виконавцям-іноземцям красу та багатство нашої музичної і пісенної культури.
2001 року доктора музикознавства М. Антоновича нагороджено Золотою медаллю Нідерландів. Він також отримав звання Заслуженого діяча мистецтв України та орден «За заслуги» ІІІ ступеня. У цей час здійснив ще один творчий подвиг — створив із голландських співаків змішаний хор імені Лисенка, який успішно виступив в Україні.
Нині ми маємо нагоду ознайомитися ще з однією гранню таланту пана Мирослава — мемуариста. Перша частина спогадів («На рідних землях») охоплює період від дитинства, що минуло в Долині на Івано-Франківщині, до початку Другої світової війни. Автором описано роки навчання музичній освіті у Львівському університеті та музичному інституті імені Лисенка, його участь у хорі «Боян», в ансамблях Миколи Колеси, Євгена Козака, робота в філармонії і на радіо. Тут чимало цікавих і влучних характеристик діячів культури: С. Людкевича, Б. Кудрика, О. Новаківського, Д. Котка, Л. Рейновича, П. Тичини, В. Сосюри та інших.
Друга частина — «На чужині» — охоплює період перебування у Відні, де Антонович продовжував музичну освіту і практику, працював оперним співаком у театрах Австрії та Польщі. З голландського періоду включено три розділи: «Поїздка до Гарварда», «Дещо з минулого створення Візантійського хору» та детальна оповідь про першу поїздку хору до Рима, де «голландських козаків» слухав сам Папа Римський.
Прикметно ось що: зазвичай слова «хор» і «козаки» нагадують нам щось архаїчне. З Антоновичем — не так! Прочитайте лиш у другому томі спогади про те, як «козак» Антонович ходив у Гарварді на лекції знаменитого американського модерніста Воутера Пістона. Побачивши Антоновича, Пістон першим спитав: «Як це так, що ми досі не зустрічалися?» Антонович відповів: «Я боявся, бо ніколи не мав справи з модерним стилем». «Все буде о’кей!» — сказав Пістон. Так воно й сталося, і про це втішно читати.
Хочеться побажати панові Антоновичу продовжити спогади голландського періоду, розповісти про унікальний досвід навчання іноземців українському слову.