До війни родина Андрія Мазурука жила в невеликому місті Жашкові, тоді ще Київської області. Батько, Сергій Мойсейович Мазурук, працював директором середньої школи. У липні 1941 року він очолив групу молоді призовного віку і вирушив з нею на фронт. А десятилітній Андрій зі своїми однолітками залишився збирати врожай. Але коли у вересні в Жашків прийшли німці, хлопці, незважаючи на свій вік, вирішили піти у Червону Армію.

На станції Перегутине, що на Полтавщині, їхня група розпалася, і Андрій пристав до кавалерійського полку, що відступав на станцію Святогірськ. Йому дав притулок помічник командира взводу старший сержант Петро Крилов. Так Андрій став сином полку.

У черговому бою кавалерійський полк зазнав великих втрат. Бійців і командирів, що залишилися в живих, відправили в Челябінськ, де формувалися загони для відправлення на фронт. Там, на пересильному пункті, Андрій зарекомендував себе з найкращого боку. З палашем, закріпленим на ремені, він справно ніс чергування на пункті, за що командири не раз ставили його в приклад. А коли формували бронепоїзд, Андрій виявив бажання потрапити до його складу. Його призначили в відділення розвідки бронепоїзда, що називався «Більшовик Уралу». Йшло копітке, напружене бойове навчання і нелегка робота з озброєння бронеплощадок.

Бойове хрещення Андрій Мазурук одержав під Старим Осколом. Після важких боїв «Більшовик Уралу» за наказом командування було підірвано, а зброю, щоб не дісталася ворогу, винесено на станцію Єлець, де знаходилася тилова база бронепоїздів. Андрій Сергійович добре пам’ятає одну з воістину героїчних сторінок сталінградської епопеї — подвиг 33 захисників волзької твердині, що перепинили шлях 70 важким фашистським танкам до важливої ділянки оборони. Тоді відважні захисники знищили в бою 27 ворожих танків і більше сотні гітлерівців, а всі 33 воїни вийшли з бою живими.

Украй важко було діяти бронепоїздам під Сталінградом. Але вони успішно виконували поставлені завдання. Андрій був добрим коректувальником артилерійського вогню. У складі взводу керування і розвідки йому доводилося бувати на передовій, вибирати спостережні пункти, здійснювати розвідку і виконувати інші бойові завдання.

Дотепер пам’ятає наліт фашистських літаків на бронепоїзд 30 січня 1943 року. Багато бойових товаришів з бронепоїзда тоді загинуло. Пам’ять добре зберегла імена тих, з ким він, тринадцятилітній син полку, захищав Сталінград.

А ще запам’ятався Андрію Сергійовичу морозний день 2 лютого 1943 року, коли переконливою перемогою героїчних захисників Сталінграда закінчилася грандіозна битва на Волзі.

Але до світлого Дня Перемоги була ще дорога довжиною в два з лишком роки. Незабаром Андрій приєднався до однієї з наших військових частин і продовжував воювати. Тепер він — стрілець-радист. Гвардієць. Він уже бере участь у боях за визволення Кривого Рогу, Кіровограда, бере участь у Корсунь-Шевченківській битві. Тут він одержав поранення в ногу, але після лікування в медсанбаті повернувся знову в стрій.

Після запеклих боїв батальйон став на відпочинок коло села Зелений Гай. Тут і почув Андрій звістку про те, що наші війська визволили Жашківский район. Відразу ж послав листа матері. Одержав відповідь. Дав знати про себе і батько. Він після тяжкої контузії лежав у госпіталі в Барнаулі. Але ж родина жива і здорова!

У серпні 1944 року Андрій прибув у Жашків і пішов учитися в школу. Через два роки вступив у Батумське морехідне училище, в 1951-му закінчив його, і з тих пір протягом багатьох років — вірний морській професії.

Анатолій ХОВЗУН, капітан 2-го рангу у відставці, ветеран Збройних Сил СРСР.

Ялта.

Крим.