Укотре на пленарне засідання Верховної Ради 16 жовтня було внесено законопроекти про вибори народних депутатів. Сьогодні їх уже маємо чотири. І це не межа. Цілком можливо, найближчим часом з’являться ще кілька.
Не заглиблюючись у детальний аналіз сутності і змісту пропонованих законопроектів, віддаючи належне копіткій роботі їх авторів, пропоную порозмірковувати над політичними і навіть моральними аспектами розгляду названих законопроектів на даному етапі і в такому форматі та такими методами. Результат відомий. Роботу сесії в четвер було заблоковано тими депутатами, які всупереч Регламенту вимагали позачергового розгляду законопроектів про вибори народних депутатів. До того ж робилося це в ультимативній формі і, можна сказати, з елементами політичного шантажу.
Головне, що об’єднує репрезентовані проекти, — пропорційна система виборів. Тому я запитую авторів, колег-депутатів і себе в тому числі: чи логічно буде розглядати і приймати закон, який напряму пов’язаний із змінами до Конституції, якщо ми ще не маємо висновків Конституційного Суду щодо пропонованих змін? Чи не буде це тиском на вищий судовий орган? Чи правильніше і логічніше розглядати це важливе питання в пакеті із змінами до Конституції, які тепер вивчають і аналізують у Конституційному Суді? Чи не суперечитиме суто пропорційна модель виборів статті 71 Конституції України, де записано: «Вибори до органів державної влади та місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування». А як бути більшості громадян, які не є членами жодної з партій? Як їм реалізовувати своє конституційне право бути обраним в органи влади?
Створюється враження, що деякі законопроекти пишуть під конкретну політичну ситуацію, для досягнення певних цілей окремими політичними силами. А чому до розробки такого важливого для суспільства закону не залучають фахівців із ЦВК, Конституційного Суду, нехтують думкою громадськості? Адже всім нам добре відомо, скільки тлумачень, роз’яснень доводилося давати цим органам щодо окремих положень чинного закону про вибори. То що, висновків ніхто не зробив. Як, до речі, і з результатів виборів 2002 року загалом.
На мою електронну адресу надійшов лист від виборця В. Шпильового, який пише: «В Україні однопалатний парламент. Він об’єднує функції обох палат завдяки змішаній системі виборів. Для однопалатного парламенту змішана система виборів є оптимальною. Для переходу на пропорційну систему потрібно спочатку створити другу палату, яка відбивала б інтереси регіонів у вищому законодавчому органі, і лише після цього переходити до пропорційної системи виборів у першій палаті». І в цій пропозиції є раціональне зерно.
Не витримує критики і теза про те, що вибори за мажоритарною схемою проходять із численними порушеннями, є недосконалими тощо. Те саме можна говорити і про пропорційні вибори. Річ в іншому: виборці на місцях мають право знати, хто захищатиме інтереси регіонів у вищому законодавчому органі і чи взагалі побачать вони своїх обранців, які за свою діяльність будуть підзвітні партіям і вдячні партійному керівництву за місце у списках, а не виборцям за висловлену довіру. І хоча мене обрали до парламенту за партійним списком, однак цілком розумію і розділяю позицію мажоритарників, які захищають передусім не себе, а взяті на себе зобов’язання з виконання наказів своїх виборців.
Деякі політики, критикуючи мажоритарну систему виборів, як таку, що веде до зловживань, підкупу виборців тощо, чомусь сором’язливо замовчують небезпеку, яку таїть пропорційна виборча модель. Це — та сама купівля місць у списку, можливість лідера включати до списку родичів та інших «потрібних» людей, відірваність депутатів від виборців і проблем регіонів тощо.
Тому є підстави стверджувати, що прийняття закону про вибори народних депутатів на даному етапі без всебічного аналізу, без альтернатив, через ультиматуми і політичний шантаж — передчасне і має швидше політично-меркантильний характер, ніж юридично-практичний.
Якщо автори внесених законопроектів справді вболівають (ми віримо, що так воно і є) за те, щоб зробити нашу виборчу систему прогресивнішою і більш якіснішою в плані ефективного виконання депутатами своїх представницьких функцій, було б логічно діждатися висновків Конституційного Суду та, об’єднавши свої зусилля, досвід і напрацювання представників інших суб’єктів виборчого процесу, врахувавши пропозиції і зауваження науковців, політиків, громадськості, презентувати такий виборчий закон, який незаперечно став би рушійним механізмом політичного реформування нашого суспільства. І робити це треба не через протистояння, зрив роботи Верховної Ради і ультиматуми, а через пошук компромісів, через домовленості різних політичних сил щодо концептуальних та технологічних особливостей проведення політичної реформи в Україні. Це не лише моє бачення і позиція, а й позиція народних депутатів — членів депутатської групи «Європейський вибір».
Володимир ПЄХОТА, народний депутат України, керівник депутатської групи «Європейський вибір».
