Містечко Вилкове в дельті Дунаю називають «українською Венецією». Тут справді є вулиці, де замість асфальту — вода, замість пішохідної «зебри» — місточки, а замість авто — човни. Звісно, не гондоли, а звичайнісінькі «плоскодонки» чи «моторки». Коли Дунай розливається, добратися до Вилкового можна лише з повітря. Дунай, який, впадаючи в Чорне море, розійшовся на безліч дрібних рукавів, втрутився не лише в міський ландшафт. Прямо річкою проходить державний кордон України з Румунією. Раніше цим гирлом Дунаю — Бистрим — курсували кораблі з Чорного моря до Європи та навпаки. Але нині на українській частині дельти Дунаю глибоководного суднового ходу нема — він замулений, і українські та зарубіжні кораблі дорогою до Європи заходять у румунські порти. Український уряд уже декілька років дискутує про відновлення судноплавства на шляху Дунай—Чорне море й шукає найоптимальніший варіант будівництва глибоководного суднового ходу.
А поки що в тутешніх мешканців свій «шлях до Європи». Дунай — їхній головний годувальник, а оселедці та очерет — найстабільніша «валюта». Рибацькі човники гойдаються на дунайських хвилях за будь-якої погоди — у спеку чи холод, дощ чи буревій. Кажуть, що рибалки — це особлива громада, в якій діють власні підвалини та правила, поняття честі й гідності. До речі, серед вилковців багато старовірів, котрі свято шанують усі прадідівські звичаї, і дозволяють одружуватися дітям лише зі «своїми». Кажуть, що серед рибалок розподілено кожен відрізок ріки, і боронь Боже ловити рибу на «чужій території»... А очерет став вигідним «бізнесом» віднедавна. У німців та австрійців стало модно вкривати хати «екологічно чистим» очеретом, вони винайшли й нові технології, щоб такий дах був і зручний, і сучасний. У місцевих мешканців скуповують очерет по гривні за сніп, а там, у Європі, продають за п’ять євро. Отож вилковці «євроінтегрувалися» вже давно...
Київ—Одеська область.
