Вироби полонського заводу «Маяк» справді мають такий вигляд, наче із золота зроблені. У виплетених із лози вазах, кошиках, тацях, здається, збереглося сонячне тепло. А тонке мереживо плетива додає їм унікальності. Важко навіть повірити, що ажурні меблі — а виготовляють тут і таке — зроблені зі звичайнісінької лози.
Утім, як з’ясувалося, лоза ця справді золота для заводу. Не в переносному, а в прямому розумінні слова, хоча, здається, найневибагливішої рослини важко й знайти — хоч де притули її до землі, обов’язково проросте.
— Воно й справді, лоза — деревина непримхлива, — погоджується директор підприємства Микола Шкварун. — Та для виробництва не будь-яка підійде. Про дику навіть не йдеться — потрібні спеціальні сорти. У лісі такої не наламаєш. Отож ми і засаджуємо нею цілі плантації.
Побачити лозове поле пощастить не кожному. В державі залишилися буквально поодинокі виробництва, котрі щось виготовляють із цього матеріалу. Тому тридцятигектарний лан «Маяка» — справжня оаза для цієї рослини.
На заводі плетуть близько двох сотень різноманітних виробів. І для кожного своя лоза потрібна — і за розміром, і за кольором, і за гнучкістю. Для ажурної вази підійде і однорічне стебло. Для меблів його треба ростити два—три роки. А є й такі деталі, для котрих рослину і п’ять років доглядають. І весь цей час захищають її і від хвороб, і від комах, і від усілякого стихійного лиха. Словом, не такий він простий і дешевий, отой гнучкий прутик, як могло б здатися.
Та з усіма цими затратами підприємство навчилося справлятися. Але останнім часом над лозовим полем така загроза нависла, що страшніше будь-якої ненажерливої комахи. Лоза до землі схилилася від... податку.
Для усякого селянського поля визначено єдиний земельний податок. Лозове поле мало чим відрізняється від пшеничного: так само орють щовесни, засівають, доглядають. Але оскільки належить промисловому підприємству, то автоматично податок на землю для нього вищий у кілька разів. Щороку за кожен гектар «Маяк» повинен сплатити шістсот гривень. Коли все це вкласти в ціну товару, то вона так підскакує, що покупця знайти важко.
Теоретично з цієї ситуації є вихід. Законодавчо зазначено, що у подібних випадках місцеві ради мають право скасувати такий вид податку. Але для цього потрібно, щоб одночасно згоду дали Буртинська сільська рада, на території якої розташовані поля, Полонська районна та ще й Хмельницька обласна.
— Ми й звернулися до них із проханням, —продовжує розповідь Микола Степанович. — Усі нас розуміють, кивають головами, а потім починають посилати один до одного, мовляв, ми не проти, хай там унизу усе й вирішують.
У Буртині теж усе розуміють. Але сьогодні для сільської ради лозове поле — курка, яка несе золоті яйця. Воно — практично єдине джерело сільського бюджету. Адже хоч як крути, а близько двох тисяч на рік населений пункт має саме з цього податку. А скасуй його, з чого ж тоді платити зарплату працівникам і сільської амбулаторії, і дитячого садка? Якщо голова сільради дасть таку згоду, його просто не зрозуміють ні в районі, ні в області, мовляв, сам зрубав гілку, на якій сидів.
А не даси такої згоди — залишишся без золотоносної курки. От і вибирай. На заводі кинулися вихід із глухого кута шукати. Вичитали у Земельному кодексі, що можна їм не тримати свою землю, а взяти, приміром, в оренду. А далі є така приписка: плата за цю орендовану землю має бути не менша, ніж була до передання в оренду. Тобто з чого почали, до того й повернулися.
Уже тепер вкрай дорога сировина змусила підприємство вдвічі скоротити виробництво. А зменшити поле все одно не вдається. Кількість лозинок для кожного виробу підраховано наперед. Не посадиш їх сьогодні — не буде з чого плести завтра. Якщо проблему не розв’язати, заводу доведеться просто відмовитися від свого поля назавжди.
Як проживуть без лози? Думають, що втримаються, бо вже про всяк випадок освоїли і столярну справу, і виробництво цегли. Тож лозові вироби вже й тепер становлять аж ніяк не основну частку виробництва. Словом, «Маяк» не згасне. А от ми всі разом втратимо не просто декоративні вази, таці, крісла-качалки і плетені дивани. Загубимо цілий пласт нашої давньої культури.
Ще не так давно у різних областях працювало 26 підприємств промисловості, котрі так само як і полончани, розвивали своє виробництво на основі народних промислів. Нині, підраховує Шкварун, їх залишилося лише три. Та й там потроху забувають про лозу.
Ну, хто сьогодні сплете солом’яного бриля? Того самого, що віки був одним із наших національних символів. Не одну сотню кілометрів треба проїхати, доки знайдеш такого майстра. Ось так само і тин скоро загородити не всякий зуміє, а що вже казати про тонке плетиво?
Багато висококласних майстрів пішло із «Маяка». А учнів сюди самі не поспішають брати. Для чого привчати молоді руки до лози, коли майбутнє її таке непевне?
Кажуть у народі, що там, де дуб зламається, лоза тільки схилиться. Податок виявився сильнішим за буревії. Схилив лозину до самої землі, далі нікуди. Як зламається, то вже й невідомо, чи коли проросте знову.
Хмельницький.
