Учені і політики, які несуть найбільшу відповідальність за розвал провідної соціально-економічної сфери України, не тільки силкуються його виправдати, а й претендують на Державну премію в галузі науки і техніки 2003 року (йдеться про працю «Науково-методологічне і нормативно-правове забезпечення реформування земельних відносин та аграрного сектора України» автори: П. Саблук, А. Гальчинський, П. Гайдуцький, А. Даниленко, І. Кириленко, М. Гладій та інші). Через те, що сільське господарство і село в Україні продовжують деградувати, що курс аграрних реформ не виправляється, проблема заслуговує неупередженого і глибшого її розгляду.

Реформування суспільства, що почалося з 1987 року й активізувалося наприкінці 1990-го та в 1991 році, не могло не охопити й сільського господарства країни (спочатку СРСР, а потім — України). За 1990-1999 роки ВВП України впав на 59,1%, а виробництво сільськогосподарської продукції — на 53,3%. Ринок посилив удар, завданий селу нав’язаними реформами; диспаритет цін на промислову і сільськогосподарську продукцію зріс за 1991-1999 роки у 5,19 раза (ціни на промислову продукцію виросли в 4,98 раза, ціни, сплачувані сільгоспвиробникам за їхню продукцію, в 0,96 раза). (І. Лукінов «Эволюция экономических систем». М., 2002 р., с.322).

У наступні роки становище дещо змінилось. Досягши «дна», падіння виробництва припинилось. Обсяг продукції почав поволі зростати. За даними Держкомстату, він збільшився на 9,2% в 2000 році, на 9,9% — в 2001 році і на 1,9% - в 2002 році, так що 2002 року сільське господарство України мало 57% від того, що селяни виробляли в 1989 році. Дещо поліпшилось і співвідношення цін. Їх диспаритет на кінець 2002 року становив 4,64 раза (до рівня 1990 року).

Додали труднощів українському селу складні погодні умови 2003 року. Але, не в погоді річ, як стверджують провідні вчені-аграрії України М. Зубець і В. Юрчишин, «Погода мов би віддзеркалила недосконалість державного регулювання здійснюваних в Україні аграрних відносин» («Голос України», 15 серпня 2003 року).

Найбільше інтелектуальних зусиль щодо виправдання цих руйнівних аграрних реформ доклав заступник глави адміністрації Президента України, академік УААН П. Гайдуцький. 16 вересня ц. р. «Урядовий кур’єр» статтею «Аграрна реформа: міфи й істина» оприлюднив його силкування у цьому напрямку. Найодіозніше з них таке: реальне реформування сільського господарства немов би було здійснене у 2000 році, а найбільший спад сільськогосподарського виробництва припадає на 90-ті роки.

Неминуче постає запитання: а що ж руйнувало сільське господарство і село України в 90-ті роки, якщо не нинішні реформи? Хіба не вони знищили потужну систему виробництва і заготівель сільськогосподарської продукції? Хіба не в ті роки в село ринули приватизаційна сарана і комерційні шакали? Хіба не в ті роки Президент Л. Кучма вів мову про новоявлених поміщиків на селі і про «старий віз колгоспної власності»?

Недолугість тези про реальне реформування сільського господарства України лише з 2000 року спростовує сам її творець у тій самій публікації. Він пише, що перші фермерські господарства в Україні були створені ще 1988 року. Хіба не з них почалося реальне руйнування колгоспів і радгоспів? До речі, процес їх насадження досі, як він пише, «тліє» не тому, що не проводились реформи, а тому, що українське селянство в основній своїй масі фермерства не приймало (згадаймо «столипінщину»), не приймає і не прийме. Сам він нагадує і про те, що перші організаційні і практичні дії з розпаювання землі та майна колгоспів і радгоспів було здійснено ще у 1989-1991 роках; у 1992 році було ухвалено закон про паювання землі і майна колективних сільськогосподарських підприємств. Реальне реформування колгоспно-радгоспної системи справді відбувалося повільно, бо селянство його не підтримувало, але господарства «розхитувались», їх майно розтягувалось, орні землі не оброблялись і значною мірою не засівались, продуктивна сила господарств падала.

Це була не прелюдія до реформ. Це був перший етап цих самих реформ, який ставив і розв’язував цілком конкретну мету: витруїти соціалізм на селі, розорити велике сільськогосподарське виробництво України, довести селян до зубожіння і відчаю і підготувати так звані «реальні реформи».

Так звані «реальні реформи» на селі справді розпочалися з 2000 року, коли влада насильно й організовано вирішила зруйнувати колективні сільськогосподарські підприємства, примушуючи селян підпорядковуватися «ринковим» формам господарювання, заснованим переважно на приватній власності. Ошукані, доведені до відчаю годувальники народу у більшості вимушено погодились на ці «реальні реформи», і вони — «пішли».

Сталося так, що саме на ці роки (2000, 2001) випали істотно кращі погодні умови для господарювання на селі, тож через ці умови реформоване село мало деяке зростання виробництва продукції сільського господарства, чим і скористався академік-політик, аби нав’язати обивателю думку про доцільність глибокої капіталізації українського села. Якщо це не звичайне шахрайство, якщо це не знущання над довірливим людом, то що це? Адже йдеться про підвищення виробництва за три роки на 22% над «дном», на яке його опустили нинішні реформи.

Соромно за заслуженого діяча науки, академіка, який пояснює глибоку тривалу аграрну кризу спадом виробництва в інших галузях. Мовляв, в інших галузях «такої глобальної реформи, як аграрна та земельна, не відбулося. Але спад у цих галузях був набагато більший». Та про це і йдеться: руйнування аграрної економіки в 90-ті роки, як і всієї економіки країни, спричинено волюнтаристською капіталізацією України, тобто тими радикальними економічними реформами, що пропагувались і пропагуються саблуками-гайдуцькими, що проводились владою, до якої всі вони безпосередньо причетні і насаджувались владою з ініціативи Заходу, передусім Вашингтона! А чому суто експортні галузі, про які пише академік, найменш зруйновані, окрема розмова.

Пояснення глибокої аграрної кризи в Україні ринковою трансформацією її економіки, а не земельною і аграрною реформами, заводить академіка у класичне зачароване коло. Приватизацію землі і реформування колективних і державних господарств він сам пояснював і пояснює необхідністю насадження ринкових форм підприємств на селі в Україні, як і у всьому світі. «Тут важко придумати щось нове», — підсумовує він. І справді, за рамки так званих «ринкових реформ», нав’язаних світові міжнародним імперіалізмом, реформаторам ніяк не вийти. Бо тоді втрачається будь-яке пояснення глобальної світової трагедії, яка коїться.

Академік-аграрій, який взявся обґрунтовувати глибоко руйнівні аграрні реформи світовою історією, самої історії, як виявляється, не знає. Історично першою і найдовговічнішою формою власності на землю була, зрозуміло, общинна, тобто суспільна (а не приватна) власність. В епохи рабства і феодалізму найпоширенішою була державна земельна власність. Вона притаманна «азіатським суспільствам». Верховним власником землі у більшості рабовласницьких і феодальних суспільств був суверен країни — цар, імператор, фараон тощо. Земля у більшості перебувала не у власності, а у володінні рабовласників, феодалів та інших підданих суверену. З власної волі він часто міняв посаджених на землю своїх підданих. Лише капіталізм твердо закріпив приватну власність на землю як основу експлуататорської системи. Тому теза, ніби «у всі віки і у всіх народів сільськогосподарське виробництво здійснювалося на землях приватної власності», м’яко кажучи, не відповідає дійсності. Бо капіталізм панував «не у всі віки» і не «у всіх народів».

Теоретик в галузі земельної власності мав би не забувати, до яких потворних і кривавих засобів експропріації селян вдавалися майбутні лендлорди в умовах британського «огороджування». Приватна земельна власність в США, як відомо, склалася за умов колонізації земель індійських племен, яких винищували фізично або витісняли в пустелі та гірські райони.

Усе це важливі, але не головні аргументи для обґрунтування приватизації землі в Україні. Вчений-економіст мав би виходити насамперед із економічної доцільності приватизації землі, чого ніхто ніколи не доводив і не доведе. Академік-аграрник мав би запропонувати обґрунтований вихід з тієї заплутаної-переплутаної власності на землю, що склалася в Україні на початок XX ст. і спричинила масове малоземелля і безземелля на селі. Він також мав би обґрунтувати історичну недоцільність націоналізації землі Українською Центральною Радою 1917 року. Заслужений діяч науки мав би довести необґрунтованість загальнонародної власності на землю в Радянській Україні. Заступнику глави АПУ варто було б пам’ятати Конституцію України, яка конституює загальнонародну власність на землю в Україні. Як аграрник, він не може не знати, що й Захід нині вишукує способи подолання вузьких рамок приватної власності на землю. І, насамкінець, як платник податку він мав би взяти до уваги, що оренда одержавленої (націоналізованої) землі принесла б державі значні доходи і сприяла б зниженню податкового тиску на доходи суспільства. Після цього аргументація необхідності приватизації землі якимось світовим досвідом не тільки тьм’яніє, а й стає ірраціональною.

Не вдалося академіку П. Гайдуцькому влучити в ціль, критикуючи опонентів аграрних реформ в Україні за їх поспішність.

По-перше, він сам пише, що справжні аграрна і земельна реформи почалися й в основному закінчилися в 2000 р. На злам сільськогосподарських підприємств, що існували на селі, Президент відвів, як відомо, всього 3—4 місяці. А йшлося про масове перетворення їх із суспільних на приватні господарства і про індивідуальне паювання колективних земель та майна. І це не «поспішність»? Щоправда, гідний свого інтелекту аргумент він знайшов: аграрну і земельну реформу, яка завдала найтяжчого удару по селу, треба було завершити «до початку основних польових робіт».

По-друге, академік вводить довірливих в оману, коли стверджує, ніби ці реформи було ретельно обґрунтовано безліччю теоретичних розробок. Це — звичайна неправда. Ні в Україні, ні в Росії, ні в Білорусі не оприлюднено жодної теоретичної розробки, яка б довела доцільність приватизації землі. Довести економічну перевагу дрібного господарства в українському селі над великим аграрним виробництвом теоретично неможливо. Так само теоретично не довести, чому земля має паюватися між членами трудового колективу і пенсіонерами порівну. Звідки тоді «ретельне теоретичне обґрунтування аграрних реформ»?

Дивно, але матеріал, що мав би обґрунтувати аграрну реформу в Україні, абсолютно ігнорує умови України. Адже не брати до уваги того, що форми організації господарства мають реагувати на природні умови господарювання, не можна. Те саме треба сказати про рівень забезпечення сільського господарства промисловими засобами виробництва, який спричиняв багатогалузеву структуру виробництва на селі у формі науково обґрунтованих сівозмін. Не береться до уваги й соціально-історичний чинник. Це проявляється, зокрема у тому, що знехтувано думку з цього приводу найвидатніших історичних особистостей нашого народу. Як відомо, Т. Шевченко, І. Франко, М. Драгоманов, М. Грушевський, В. Винниченко та інші були прибічниками суспільної власності на землю і спільного господарювання. Не береться до уваги схильність українства до гуртової діяльності і гуртового співжиття на противагу традиційному на Заході індивідуалізму, про що переконливо писав всесвітньо відомий теоретик сільськогосподарської кооперації М. Туган-Барановський. Нехтується весь уклад життя в українському селі, зокрема, наявність особистих підсобних господарств, які нормально існують у взаємодії з громадським господарством. Не зважають, зрештою, на світову тенденцію розвитку економіки шляхом концентрації і централізації господарювання, якої дотримувалась аграрна економіка СРСР і України. Руйнування великого виробництва і насадження дрібного (зокрема і через дрібну приватизацію землі) може розглядатись лише як ірраціональне явище.

Політик, який вважає себе вченим, котрий спирається виключно на «світову історію», приховав найістотніший факт світової історії: дрібна приватизація землі у всіх країнах у всі часи закінчувалася латифундизмом — великою приватною власністю. Паювання землі в Україні переслідує цю саму стратегічну мету!

Апологетика деструктивних аграрних реформ їх творцями не має меж. Послухаєш академіка і виходить, що Президент України, нехтуючи Конституцію України, нав’язавши індивідуальну приватизацію землі, мріяв виключно про зміцнення великих підприємств на селі. Мало того: запроваджується, мовляв, вищий тип господарювання. П. Гайдуцький пише: «... Замість єдиного акта на право користування землею (соціалістичний варіант) — запроваджено договори оренди земельних паїв підприємствами у селян (класичний ринковий підхід)...» Насправді тут йдеться про таке: властиве соціалізму безстрокове колективне володіння землею Президент своїм указом знищив, щоб запровадити дрібну земельну власність і оренду землі капіталістами-орендаторами, які невдовзі і неминуче стають її власниками (буржуазний варіант). Так званий «класичний ринковий підхід» — корислива вигадка апологета аграрних реформ і кримінальної капіталізації соціально-економічного ладу в Україні.

Зауважимо й таке. Жодної критики не витримує голе порівняння рівнів урожайності й інтенсивності господарювання як метод аргументації необхідності зміни форм господарювання. Мовляв, Захід досяг он чого, а чого досягли ми? Водночас не зважають на те, який капітал вкладали в урожай на Заході, а який в СРСР, скільки добрив вносили на Заході і скільки в СРСР і в Україні. Такі порівняння взагалі неприйнятні через різні природні умови господарювання.

Вершиною теоретичного і звичайного людського убозтва є трактування академіком латифундистської приватної власності на землю, до якої нині йде і неминуче прийде Україна, якщо курс нинішніх аграрних реформ триватиме, «споконвічною загальнолюдською цінністю». З теоретиком, який розглядає як «споконвічну загальнолюдську цінність» латифундизм на одному полюсі, а малоземелля і безземелля — на іншому, нема про що й говорити.

Академік П. Гайдуцький підсумовує: «Таким чином, в Україні нагромаджено великий вітчизняний досвід реформування земельних і аграрних відносин. Розроблено та реалізовано українську модель... перетворення колгоспів і радгоспів на приватні структури ринкового типу». Відповідальніші, глибше мислячі академіки М. Зубець і В. Юрчишин пишуть інше — про «відсутність всебічно відпрацьованої і схваленої аграрної політики...». Якби П. Гайдуцький був справжнім вченим і патріотом України, він мав би написати інше: в Україні нагромаджено великий досвід руйнування колгоспів і радгоспів, вироблено національну модель кримінальних руйнівних земельної і агарної реформ, які знищують українське село.

С. ДОРОГУНЦОВ,народний депутат України, доктор економічних наук;В. КРУЦЕНКО,народний депутат України ІІІ скликання;О. ГОШ,доктор економічних наук.