Покараний за... благодійність

Наприкінці лютого минулого року вінничанин Володимир Бурко несподівано отримав постанову про відкриття виконавчого провадження із зворотною адресою державної виконавчої служби Ленінського району міста Вінниці. У такий спосіб чоловік уперше (?!) довідався, що його притягнуто до судової відповідальності. «Без мене мене судили». І покарання винесли. А оце надіслали постанову «Про відкриття виконавчого провадження». Одне слово, суд зобов’язав Бурка, колишнього голову правління ЗАТ «Продпостачторг», відшкодувати в порядку регресу на користь організації, яку очолював, чималу суму — 16.081 гривню.

У суді, куди відразу ж звернувся Бурко, він довідався, що є відповідачем у справі за позовною заявою, яку підписав новий керівник згаданої організації. Базується заява на фактах п’ятирічної давності. Зрештою, не про це мова.

У чому ж провинився чоловік? Коли суддя уважніше вник у суть справи й одержав додаткові документи, надані відповідачем, то відмінив своє рішення, тобто відхилив позов. Здавалось би, на цьому можна ставити крапку. Проте Бурко дотепер намагається відстояти правоту. Про все це йдеться далі.

«Шоколадну» справу, як висловився Бурко, після того раптом передали на розгляд іншому судді. Той теж задовольнив вимоги позивачів. Хоча йдеться про нескладну цивільну справу, для вирішення якої є все — свідки, необхідні документи...

У свій час очолюване В. Бурком ЗАТ «Продпостачторг» отримало з Чернівців від ВАТ «Холодпродконтракт» товар — новорічні подарунки. Частину з них реалізували, а решту передали у вигляді благодійної допомоги обласному комітетові Товариства Червоного Хреста та квартальному комітетові № 32 міста Вінниці. Ті, у свою чергу, роздали їх дітям-сиротам, багатодітним сім’ям, дітям-інвалідам. Що солодощі дісталися саме їм — нема жодних сумнівів. Незважаючи на те, що з 1997 року, коли відбувалися події, минуло немало часу, підтверджувальні документи збереглися.

Однак нове керівництво ЗАТ «Продпостачторг» стверджує, що продукція, про яку йдеться, насправді не належала товариству, а була передана лише на зберігання. Отож, мовляв, колишній керівник не мав права розпоряджатися нею. Нехай відповідає...

Щоб упевнитися в тому, як усе було насправді, достатньо підняти один документ — накладну на отримання товару. Там чітко зафіксовано, що його передача відбулася з балансу однієї організації (ВАТ «Холодпродконтракт») на баланс іншої — ЗАТ «Продпостачторг». Даний документ, серед інших, міститься в матеріалах справи. Але про оцінку доказів — далі.

У рішенні місцевого суду Ленінського району Вінниці від 16 вересня 2002 року є така фраза: «Частина новорічних подарунків <...> на підставі одноосібного розпорядження голови правління Бурка В. І. була п р о д а н а (виділено авт.) у якості гуманітарної допомоги». Дивно, адже насправді товар не продавали і гроші за нього не брали. Як уже згадувалося вище, його передали як гуманітарну допомогу. Питається, продати і передати — одне й те саме?

Або ще приклад з того самого рішення суду. У ньому сказано, що голова правління не наділений повноваженнями передавати цінності товариства як матеріальну допомогу, бо це суперечить статуту підприємства. Не знаю, чи знайомився із статутом той, хто приймав дане рішення, але автор на власні очі бачив запис у згаданому документі. Надавати гуманітарну допомогу, зазначено у статуті, має право як голова правління особисто, так і правління товариства. Навіть визначено конкретні розміри такої допомоги: на суму, що не перевищує половини статутного фонду підприємства. До слова сказати, надана допомога не завдала збитків товариству. За підсумками роботи у 1997 році, а саме про цей час, нагадаю, йде мова, товариство отримало 90 тисяч гривень чистого прибутку.

Можливо, вищі судові інстанції звернули увагу на такі, м’яко кажучи, недоречності?.. Ні. Їх там, чомусь, теж не помітили. Апеляційний суд Вінницької області, куди звернувся відповідач, відхилив його скаргу. Підстава та сама, на якій базувалося рішення місцевого суду: товар чужий і розпоряджатися ним голова правління не мав права. Верховний Суд України, який розглядав касаційну скаргу В. Бурка, також не знайшов причин для відміни уже прийнятих рішень місцевим та Апеляційним судами.

Тепер В. Бурко подав скаргу до Європейського суду захисту прав людини. У мене на утриманні 3-річна донька, а також батьки-пенсіонери, каже чоловік. Я змушений боротися. Своєї вини перед колективом не відчуваю. На зборах товариства на мою адресу ніхто з цього приводу не висловив жодної претензії. Зрештою, якби були фінансові порушення, перевіряльники не упустили б можливості відкрити кримінальну справу. Співрозмовник буде відстоювати ще й власну честь і гідність. Бо вважає, що попрано його право на повагу до гідності особи, надане Конституцією держави. Він упевнений, що з ним зводять рахунки. А звинувачення у наданні гуманітарної допомоги, на його думку, є аморальним.

— Як тільки я почав знайомитися з цією справою, одразу виникло питання: чому саме в Ленінському суді вона розглядалася? Позовна заява подається або за місцем проживання відповідача, або за місцезнаходженням організації, в якій він працює. Так передбачено чинним законодавством. Відповідач мешкає у Вінницькому районі, ЗАТ «Продпостачторг» розташоване у Староміському районі Вінниці. Про Ленінський район узагалі не йдеться, і раптом... У жодному з рішень не дано обгрунтування, з яких мотивів справа розглядається саме цим судом. На жаль, вважаю, це не єдине порушення, що врешті-решт призвело до необ’єктивного, на мою думку, рішення.

Найбільш незрозуміле для мене те, чому винним у даній ситуації зробили саме колишнього керівника названої організації. Адже не він приймав товар. Робили це матеріально відповідальні особи, оформивши передбачені в таких випадках бухгалтерські документи. Керівник, нагадаю, не є матеріально відповідальною особою. Не він приймав рішення про надання гуманітарної допомоги. Робилося це колегіально, на засіданні правління, а не одноосібно, як зазначається в судових документах. Уже виходячи з цього, не бачу підстав для звинувачення колишнього керівника даної організації.

Місцевий і Апеляційний суди керувалися тим, що керівник на власний розсуд розпорядився нібито чужим товаром. Верховний Суд також узяв цей аргумент за основу. Але суду не було надано жодного документа, котрий би підтверджував цей факт. Головним з них мав би бути договір про взяття товару на зберігання — із зазначенням ціни, орендної плати, визначенням відповідальної особи тощо. Я не знайшов такого документа, як і жодних інших, що свідчили б про передачу цього «гіркого» шоколаду на зберігання. На підставі чого тоді приймалося рішення? Питання, як то кажуть, залишається відкритим.

Не можна не сказати ще й про те, що позов подано із пропущеним строком давності. Суддя мав би хоч якось пояснити це. Але й тут мовчить Феміда. Подібні випадки в нашому судочинстві, на жаль, непоодинокі.

Вінницька область.