Україна олімпійська: 1952—2004

Куц стартував на дистанції 5 000 м. На нього мало хто звернув увагу, адже серед учасників забігу був легендарний чех Еміль Затопек, володар чотирьох золотих олімпійських медалей ігор 1948 і 1952 рр. Який же був подив публіки, коли забіг одразу очолив нікому не відомий Володимир Куц, а Затопек змушений був наздоганяти сміливця. Спочатку здавалося, що чемпіон грається з новачком у котика-мишки. Але хоч як намагався Затопек, так і не міг дістати Куца. І лише на останніх метрах Затопек вигулькнув із-за спини і випередив Володимира на якісь соті секунди. Розчарований стадіон проводжав переможця образливим свистом...

Ми розговорилися із Володею. Коли з’ясувалося, що родом він з Олексиного на Сумщині, відчули спорідненість душ (між іншим, тоді він не сказав, що у 43-му добровольцем пішов на фронт, бойове хрещення отримав на Курській дузі).

Пам’ятаю, Куц вразив мене ще й зовсім «нелегкоатлетичною» статурою: невисокий, кремезний, він нагадував важкоатлета. Не втримався і запитав його. Куц розсміявся і розповів, як його вмовляли кинути «цю дурну легку атлетику» й обіцяли золоті гори на важкоатлетичному помості. «Я навіть у чоботи, в яких довелося тренуватися, коли служив на Балтиці, свинцеві устілки вкладав, щоб вагу скинути. Та де там!» — зізнався Володимир.

Кілька років потому звела нас доля в олімпійській команді на Іграх в Мельбурні. Куц був уже чемпіоном Європи, бив світові рекорди і вважався одним з претендентів на перемогу на стаєрських дистанціях. Щоправда, тоді в Мельбурні сяяли зірки двох англійців — Гордона Пірі та Кріса Чатауея, які вже святкували перемоги над Куцом на міжнародних змаганнях. Крім того, на них чекала підтримка «рідних австралійських стін».

Невдовзі Куц щез з олімпійського селища. Пізніше Володя розповів, що акліматизація давалася важко: втратив сон, біг, неначе камінням навантажений, настрій був «не чемпіонський» (а він знав, що від нього чекають — та що там! — вимагають лише перемог). І, звичайно ж, занервував. Врятував його знайомий хлопець-австралієць, з яким колись разом виступали в Європі. Той був фермером і запросив Куца до себе — подалі від міського галасу та цікавих репортерів, які допитувалися, як довго він зможе чинити опір Пірі. Найважче було переконати керівництво команди, та все одно на ферму він поїхав у супроводі «людини в цивільному».

Куцу випала честь відкривати ігри — розігрувалася перша золота медаль на дистанції 10 000 м. Напередодні старту Гордону Пірі, надії Великої Британії, дав аудієнцію принц Уельський, чоловік королеви, прийняв майже як чемпіона.

Куц добре затямив урок, який минулого року дали йому англійці, котрі вибрали тактику бігу за лідером з різким спуртом на фініші з-за спини. Тому відразу очолив забіг. Пірі негайно влаштувався за ним, і всі спроби Володимира примусити суперника лідирувати були марні. Куц, на превеликий подив публіки, навіть разів зо два взагалі ... зупинявся, та Пірі був непохитний. І тоді сталося те, що пізніше англієць назвав «жахом». Куц почав робити затяжні швидкісні ривки, неначе біг він не десять кілометрів, а 1500 метрів. Пірі намагався тягнутися за ним, але незабаром пропустив уперед одного, другого, п’ятого учасника і фінішував лише восьмим. Куца стоячи вітав стотисячний стадіон.

Подальша історія змагань Куца з англійцями взагалі нагадує детектив. Пірі, підданий нищівній критиці пресою, вирішив будь-що реабілітуватися на п’ятикілометрівці. Але не боротьбою на доріжці, а шляхом змови (на жаль, такі приклади непоодинокі у великому спорті, де ціна олімпійської медалі надзвичайно висока)... зі своїм співвітчизником Чатауеєм. Що Пірі пообіцяв тому за ганебну роль «механічного зайця», яким Кріс мав би знесилити українця шаленим темпом і забезпечити Гордону переможний фініш, ніхто не знає. Але план почав діяти з перших метрів.

Усі чекали від Куца чогось схожого на тактику десятикілометрівки, але він одразу взяв темп, яким звичайно бігають середньовики. Чатауей вимушений був наздоганяти лідера, що аж ніяк не входило до його планів. Одного разу навіть насмілився очолити забіг, але був каліфом на мить. Незабаром Чатауей взагалі зійшов з доріжки! Пригадуючи ті два дні, я завжди хвилююсь: таких поєдинків бачити мені більше не довелося...

Куц став улюбленцем Мельбурна: тоді не було телебачення, і кожен хотів запросити чемпіона до себе. Пам’ятаю, Куц охоче зустрічався з українцями, яких багато з’їхалося до Мельбурна, хоча такі рандеву доводилося проводити подалі від олімпійського селища. Адже за такі «вольності» навіть чемпіон міг стати невиїзним.

Місцева газета «Сан» писала тоді: «... цей моряк з України зробив для поліпшення відносин між Австралією та СРСР більше, ніж усі дипломати» (дипломатичні стосунки між країнами було розірвано за кілька місяців до ігор). До речі, для тих, хто вважає, що у збірній команді СРСР ми всі були «росіянами», засвідчую: у Володиному (та й у моєму) олімпійському паспорті у графі «національність» було записано: USSR. UKRAІNІAN.

Володя був на піднесенні, будував плани на майбутнє. Він ще не здогадувався, що близький друг, заздрячи його успіхам, писав анонімки дружині, що врешті-решт і призвело до розриву. Це був перший з багатьох інших ударів по вразливій, добрій людині, яка могла перемагати суперників на доріжці, але не вміла протистояти людській підлоті.

Москва, де він залишився після ігор, виявилася не надто привітною до нього. Куц ще кілька років виступав, але переступити через свою славу не зміг і зійшов з доріжки. Борсався, шукав собі місце в новому житті. Одного разу прилетів до Києва, завітав до мене у «Робітничу газету». Сказав, що сподівається — на Батьківщині його підтримають, запропонують роботу. Його і справді приймали з пошаною, але щойно дізнавалися, що він залишив активний спорт, як усмішки зникали, холоднішали слова.

Востаннє ми зустрілися в Мехіко-сіті на Олімпійських іграх 1968 року. Куц був почесним гостем, жив у фешенебельному готелі на Пасео де ля Реформа. Ми сиділи на стадіоні, потерпаючи за земляка, колишнього львів’янина Ігоря Тер-Ованесяна, рекордсмена світу, який безнадійно програвав американцю... Володя підвівся і вигукнув: «Нічого тут більше робити, їдьмо до мене. Не люблю пити наодинці...» Досі не можу пробачити собі, що не поїхав з ним у той вечір, не відчув зранену душу великого чемпіона...

У Москві у спорткомплексі ЦСКА стоїть бронзове погруддя Володимира Куца.

А йому стояти би в Олексиному...