Щойно яворівчанка Любомира Щудлюк вийшла на заслужений відпочинок, одразу ж зібралася в далеку подорож до землі Обітованої. Думалося, в Єрусалимі переосмислить своє життя, зміцнить дух...
Уже в Ізраїлі вона, відмінник народної освіти, педагог із 36-річним стажем, недавній заступник директора школи, дізналася, як проводжають на відпочинок тамтешніх учителів та держслужбовців. Їм надають 100 місячних окладів і дарують подорож (разом із чоловіком чи дружиною) в будь-який куточок світу. А з яким багажем зібралася в дорогу наша краянка? Разом із квітами їй урочисто вручили 50 гривень і побажали міцного здоров’я та «многая літа» на пенсії, що становить 141 грн. 90 коп. На той час її чоловік, у минулому керівник «Міжколгоспбуду», отримував таку саму пенсію.
Було це в дуже важкі 1997—1998 роки. Учителям затримували зарплатню, та й пенсію нараховували невчасно. Стрімко росли борги за комунальні послуги. Любомира Степанівна не спала ночами і роздумувала: що ж робити? Врешті вирішила: треба їхати до Ізраїлю. Чому саме туди? Бо там, казали посередники, більше платять. Сини, чоловік, брат були категорично проти, адже пані Любомира перенесла онкологічну операцію, вона —інвалід третьої групи. Відмовляти відмовляли, а от звідки взяти грошей на життя, не казали.
Щоб здійснити задум, вона позичила під 10 відсотків 2,5 тисячі доларів (саме стільки коштували посередницькі послуги). Коли ще тривали переговори, ізраїльські «роботодавці», дізнавшись про вік Любомири Степанівни, запротестували: «Навіщо нам підстарки?». Але українські посередники зглянулися на жінку, вмовили роботодавців. Казали, що їхня протеже має гарний вигляд, худенька, невисокого зросту, спритна. Врешті у листопаді 1998-го вона прилетіла до Ізраїлю. В аеропорту її зустрів «рабонаймач», і... розпочалося.
— Привезли мене на «шук» — так називається базар. А там —готель. Коли побачила двоярусні ліжка, брудну постіль, тарганів, обімліла: Боже, за такі гроші?! Потім прийшла жінка із бюро працевлаштування і запитала, хто володіє польською. Я польську мову знаю добре, і мене направили до власника ювелірної фабрики. Його мама Батія, емігрантка з України, ще пам’ятала російську мову. Син, невістка і діти розмовляли на івриті та англійською. Мені веліли щодня робити вологе прибирання кімнат, туалетів, кухні на площі 200 кв. метрів. А ще — прати і прасувати. Платня — 600 доларів, а посередники ж обіцяли 900—1000. Спочатку взялася до роботи з ентузіазмом, та згодом від викручування ганчірки, від води і великої кількості хімії я вже не чула рук. Прибирала у два тури, бо діти приходили із школи й трусили пісок з одягу, розмазували какао по стінах. Вставала о шостій ранку. О пів на сьому мені давали горнятко розчинної кави, і я починала працювати. О десятій ранку знову кава з маленьким шматочком піти — палянички. Вдень Батія давала мені макарони з олією і трохи сиру. На макарони я й досі не можу дивитися без огиди. Я постійно була голодна і за кілька місяців схудла на 7 кілограмів. Усі зароблені гроші відправляла додому, бо ж треба було віддавати борг. Із України надійшла звістка, що помер мій рідний брат. Коли від’їжджала, він казав мені: «Ми більше не побачимося, сестричко». У мене розпочалася депресія, ночами не спала, плакала, думала. Найбільше пригнічувало «випробування» чесності: мені повсякчас підкидали гроші. Якось у сорочці гоподаря, яку я прала, побачила золоті пластинки.
— Навіщо ви це робите? — пожалілася врешті невістці Орлі. Вона ніби прихильно ставилася до мене, не раз казала: «Я тебя лублю». Орлі почервоніла і мовила, що то свекруха мене перевіряє, бо всякі люди бували в їхньому домі.
Не витримавши такого приниження, українська вчителька знову звернулася до бюро з працевлаштування, знову заплатила за послуги 200 доларів. Їй дали тимчасове направлення до 89-річної поетеси Адаси Рубін-Карп. Тримісячне перебування в її домі Любомира Степанівна згадує з теплотою і вдячністю. Коли ми з нею зустрілися, вона бідкалася, що не взяла з собою чудових віршів ізраїльтянки, що походила з Кременця, була там членом КПЗУ. Спілкувалися з господинею, як компаньйонки. Прибирати треба було лиш раз на тиждень.
— Адаса дуже хотіла легалізувати мене, та не вдалося, — розповідає пані Любомира. — Я в неї ожила, поправилася на 4 кілограми, ми проводили разом творчі вечори. Адаса дала мені дуже хорошу характеристику, з якою простіше було влаштовуватися на роботу, і навіть посередник уже не взяв з мене грошей.
Надалі Любомирі запропонували доглядати тяжкохвору жінку після операції. Польськомовна єврейка на ім’я Рита втішилася, що її доглядальниця — вчителька, з якою є про що поговорити. Родичі Рити ставилися до Любомири Степанівни з повагою, окрім зарплатні, давали гонорари.
Наступна, остання сім’я добре платила, щоправда, 84-літня господиня «капала на мізки». Та Любомира Степанівна вже мала досвід і почала... «українізувати» ізраїльську родину. Квасила капусту, готувала оладки з кабачків. Дітям дуже подобався український розсольник. Куховарити було нескладно — важче давалася «політика» захисту репутації держави Україна. Вчителька є вчителькою навіть на чужині, у ролі домогосподарки. Вона ніяк не хотіла, щоб в Ізраїлі думали зле про її Батьківщину.
— Якось по телебаченню показували передачу про 23-річну українку, також учительку, яка приїхала сюди і вийшла заміж за 50-річного єврея, — ділиться пані Любомира. — Та розповідала, що вдома не могла вижити на зарплатню 30 доларів. «Невже ваші вчителі справді отримують так мало?» — допитувалися в мене господарі. А мені було соромно зізнатися. Я спробувала переконати, що їм почулося, що насправді зарплатня вчителя — 300 доларів. Було безмежно гірко від думки, що мої господарі — люди без освіти, на відміну від мене, мають забезпечену старість, не бідують. Побула я в Ізраїлі трохи більше двох років і повернулася додому, бо так і не змогла здолати депресії. Тут я поремонтувала на зароблені гроші хату, допомогла сім’ї і... знову залишилася на своїй пенсії. Більше нікуди не поїду. Моторошно, як згадаю: на чужині мені радили не зізнаватися, що я — українка, бо наших там не люблять. Тепер мені б дуже хотілося, щоб хоч один політик із тих, котрі «облаштовують» нашу єдину Україну, спробував прожити на мою пенсію...
Яворів — Львів.
