Кілька років тому на курорті «Миргород» відпочивав американець українського походження, який свого часу працював у ЦРУ. В департаменті, котрий відстежував інтелектуально-кадровий потенціал Країни Рад. Після розпаду СРСР, згадував він, Білий дім вирішив з’ясувати, чи є в Україні люди, спроможні очолити нову незалежну державу і не розвалити, не дати впасти їй на коліна. ЦРУ назвало лише два прізвища: Володимира Щербицького і Федора Моргуна. Щоправда, першого брали до уваги, якщо він прийме незалежність України. А це американські експерти вважали майже нереальним. Головну ставку робили на Федора Трохимовича МОРГУНА. Більше нікого, здатного порятувати Україну від падіння у провалля, за океаном не бачили.

Не розганяти, а ринком випробовувати

Нині можна лише шкодувати, що ми самі, на відміну від аналітиків за океаном, не розгледіли, хто міг прислужитися нашій державі у дуже скрутний і непростий для неї момент.

Отож саме час сказати, що коли голодуючі студенти Києва домагалися відставки Масола, наш уряд міг очолити саме Федір Моргун. Його кандидатуру запропонував Борис Олійник. Але тодішній Голова Верховної Ради Леонід Кравчук, аби незабаром розвести руками й усьому українському народові сказати «маємо те, що маємо», про Моргуна на чолі Кабміну і слухати не захотів. Федір Трохимович тоді навіть підготував текст свого програмного виступу перед депутатами Верховної Ради. Він, до речі, опублікований у книжці Моргуна «Переоране покоління», виданій, на жаль, не на батьківщині, а в Бєлгороді, що в Російській Федерації. Моргун, зрештою, й досі не громадянин незалежної України. Пізніше він письмово звертався до Президента Леоніда Кучми з проханням повернути йому громадянство держави, де він народився, виріс і багато літ працював. Але Дмитро Табачник, який тоді очолював Адміністрацію Президента України, відповів: поки що це зробити немає змоги.

Тепер давайте поглянемо на проект виступу Федора Трохимовича, з яким він збирався дістати підтримку народних депутатів України. Виявляється, зовсім іншим шляхом можна було йти до тих самих ринкових перетворень, якби так фатально і так необачно не розминулися з Моргуном.

В економіці, вважав Моргун, найважливіше зберегти стриманий і поетапний курс на згортання державного сектору в народному господарстві. Якщо зберігатиметься власність державна, то і розпоряджатиметься нею чиновник та бюрократ. Однак якщо дозволити позбавляти державу державної власності, пуття теж не буде. Бо чиновник та бюрократ стануть тепер ще й хапугами та користолюбцями. Долю підприємств мали вирішувати трудові колективи. Вони мусили й знаходити для себе порядних та чесних нових власників. Федір Трохимович вважав, що потрібні різні і обов’язково рівноправні форми власності, навіть змішані, до того ж не лише приватні чи державні, а в матеріальному виробництві чи не найперше колективні та кооперативні.

Що стосується колгоспів, то їх не розганяти збирався Моргун, а випробовувати умовами ринкових відносин. І ті, що не розсипатимуться, підтримувати. Розпадання решти, що покотяться вниз, не стримувати. На їх місці якраз і плекати фермерів чи селян-приватників, а не когось іншого, хто почне одразу зазіхати на землю та добро.

— Я нізащо не погодився б на запровадження порожніх купоно-карбованців і на вихід з рубльової зони доти, доки не з’явилися б умови для появи власної повноцінної гривні — коментує свою давню програму Федір Моргун. — Я не погодився б і на розмежування кордонів митницями між Україною та Росією, Білоруссю і Молдовою примітивними в цьому разі «атрибутами державності», котрі навпаки закупорили артерії і паралізували нерви економіки і торгівлі. Мій уряд з усіх сил чинив би опір падінню промислового виробництва. Щоб не згортати внутрішній ринок та мати кошти на технологічний і конкурентоспроможний прорив за його межі. А сільськогосподарське виробництво навпаки намагався б нарощувати, оскільки тут ми отримали б неабияку перевагу визнання України європейським та світовим товариством.

Своє бачення пропонував для відродження національної культури, національної свідомості і національної ідеї, про які нинішні правителі, наговорившися досхочу, забули, схоже, назавжди. Відомо ж бо, що Федір Трохимович, який сам володіє пером і словом, написав добрих два десятки пристойних книжок. Тому й пропонував він глибоку і послідовну політику, з якою й досі не зрівнялася жодна, внесена будь-ким за роки незалежності. Бо вона мала на меті зберегти народ, об’єднаний докупи, а не поділений на прошарки. Поділений — це вже не народ, а держава, яку він населяє, — не міцна держава, вважає Моргун.

Життя прожити...

Не безхмарне життя випало на долю Моргуна. Своє покоління він назвав «переораним». Федір Трохимович був не лише директором радгоспів на Полтавщині і цілині та три п’ятирічки на чолі Полтавського обкому. Він ще працював секретарем двох райкомів партії, головою облвиконкому та секретарем обкому в Казахстані, у сільгоспвідділі ЦК КПРС і другим секретарем ЦК Киргизії, нарешті й міністром екології СРСР.

Але мало кому відомо, що замолоду він категорично не бажав вступати до Компартії. Призначений після інституту керуючим відділком «цукрового» радгоспу, нічого іншого більше і не хотів. Причина? Не міг забути сирітський дитбудинок за живого батька, який будував Біломорканал. А посадили Федорового батька за те, що, коли був головою ТСОЗу, в голодному 33-му приховав від хлібозаготівель збіжжя і роздав його селянам...

— Я з дитинства боявся сільради, райкому та обкому як вогню і пугала, — розповідає Федір Трохимович. — І якщо ви читали мої книжки «Хліб і люди», «Безсмертна душа України» чи «Задовго до салютів», там не між рядками, а прямо сказано, чому остерігався.

То чому все-таки вступив до партії Федір Трохимович? А тому, каже, що загітували прекрасні люди, котрі старалися якось покращити життя в Україні. Їх було небагато, але вони були і протистояли пристосуванцям. А що більше таких, то ліпше почуватиметься народ, — так вирішив Моргун. І вже ніколи не забував, задля чого він вступив до партії. 

Був випадок у Казахстані. На початку 62-го в Цілинограді відбувалася велика нарада, на якій визначали перспективу освоєних цілинних земель. З доповіддю виступив Микита Хрущов. Піддав нищівній критиці завелике, як на його думку, захоплення паровими площами і вперше розкритикував Терентія Мальцева та його прихильників неглибокої оранки під сівбу хлібів. Слідом надали слово Моргуну. Хотіли, певно, щоб проспівав оду Хрущову. А Федір Трохимович раптом не погодився з Микитою Сергійовичем щодо зведення нанівець парового клину та грунтозбережних систем обробітку диких степів. «Без того й іншого про зиск від цілини незабаром доведеться просто забути», — сказав Моргун і попросив Хрущова прийняти його та інших товаришів, щоб аргументовано переконати у своїй правоті.

— Оголошують перерву, — пригадує Федір Трохимович, — виходжу у вестибюль — і всі мене оминають, як осоружного, ніхто наче не помічає і не взнає. До одного, другого обізвався — шмигнули геть як від навіженого...

А в кінці наради із заключним словом на трибуну знову вийшов Хрущов. «Чисті пари і безвідвалка? — почав, як з мосту у воду. — То хто вам заважає справді переконати мене цифрами і фактами?»...

— Закінчилася нарада й усі мої знайомі, які під час перерви не впізнавали мене чи оминали, один поперед одного бігом намагалися потиснути мені руку, — продовжує Федір Трохимович. — Що це було — елементарний людський інстинкт самозахисту? Ні, гірше — сприйняття інших не за їхнім інтелектуальним потенціалом, характером, а як зволить сприймати велике начальство. Це згубне роздвоєння особистостей, моралі і всього суспільства! Сьогодні, як мені здається, таке роздвоєння набуло ще страшніших і огидніших масштабів...

А тоді переконувати довелося, щоправда, не Хрущова, а другого секретаря ЦК Брежнєва. На розмову було відведено 15 хвилин, але Брежнєв не відпускав Моргуна більше двох годин. Розхвилювався, підвівся і довго ходив довкола столу, коли почув від Федора Трохимовича, що плоскорізи, штангові культиватори і стернові сівалки у преріях Канади винайшли і запровадили вихідці з України....

А тепер згадаймо пізніші роки праці Моргуна на Полтавщині. Можна шкодувати, що Україна тоді не підтримала полтавського «апостола чорнозему». Фахівці свідчать: фактично для сільгопвиробництва ми вже втратили понад десять мільйонів гектарів площ. Якби застосували «моргуновські плоскорізи» — такого не сталося б.

Полтавський період

Полтавський період у біографії Моргуна — це ще й незгода з політикою, яка вимагала ділити села на перспективні і неперспективні. Він перший почав відбудовувати та відроджувати «поруйновані гнізда» —  всі занедбані сільські населені пункти і навіть хутори. Саме Федір Трохимович перший на весь голос заявив, що благополуччя України цілком залежне від благополуччя її селян. «Стане хороше селянам — буде хороше і всій державі», — сказав ще двадцять з гаком років тому Моргун. І нагадав вислів відомого американця позаминулого століття Вільяма Брайона, що «спаліть вщент свої міста, але залиште ферми — і міста з’являться знову, та зруйнуйте ваші ферми — незабаром і вулиці ваших міст заростуть бур’янами». Чи не це, до речі, нині і відбувається в Україні?

Тоді знайте, що Федір Трохимович мав шанс змінити курс не лише нашої молодої держави, а й, мабуть, усього колишнього Радянського Союзу. Так складалося, що у Москві замість Горбачова міг з’явитися Моргун. Досить було Моргуну лише дати згоду.

Після раптової смерті цілком здорового Кулакова посаду секретаря ЦК КПРС з агропромислового комплексу спочатку запропонували обійняти Федору Трохимовичу. Проти переїзду Моргуна до Москви не заперечував і Щербицький. А Моргун неждано-негадано відмовився. Чому? Не хоче пояснювати це й нині. Зрештою, кожна людина має право на власну таємницю. Натякає лишень Федір Трохимович, що Кулаков насправді не своєю смертю помер, а «став жертвою кремлівської сутички за владу». Не хочеться думати, що Моргун злякався. Поміж рядків у деяких книжках читається, що шкодує тепер за цей вчинок. Та хоч би як там було, але лише після відмови Моргуна запросили у Москву Михайла Горбачова...

Повернення

Дніпропетровщина спромоглася повернути Федора Моргуна до України. Декілька разів доводилося зустрічати його в картатій сорочці на полях відомої тут фірми «Агро-Союз», де він нині науковий консультант. Федір Трохимович повернувся туди, звідки й починалася його дивовижна життєва біографія. Після війни саме в місті на Дніпрі здобув вищу сільськогосподарську освіту. Прийняли у тутешній сільгоспінститут без вступних іспитів. Потрапив до професора Клокова, котрий опікувався навчальною частиною. Він уважно вислухав молодого Федора з солдатським наплічником за плечима, потім довго і пильно дивився йому у вічі. Моргун не відвертав погляду, але крадькома думав, що доведеться йому, мабуть, наступного року випробовувати своє щастя.

— Гаразд, — мовив Клоков, — здається мені, що коли відмовлю, то візьму на душу більший гріх, ніж коли зарахую без вступних екзаменів...

А далі вже сталося так, що саме у Дніпропетровському сільгоспінституті. Моргун почув уперше про безплужний обробіток землі. Почув від завкафедрою грунтознавства професора Миколи Бекаревича. Микола Омельянович потім запрошував й умовляв Моргуна залишатися в аспірантурі, малював вихованцю велике майбутнє вченого. Федір відмовився і сказав: «Я вже визначився, що буду займатися лише виробництвом». Тоді ніхто не міг знати, що мине час і Бекаревич стане засновником унікальної наукової школи з рекультивації порушених земель, а його учень — пристрасним поборником безвідвального обробітку грунтів. 

Ця головна тема життя Моргуна розпочалася ще на цілині, куди він, розумака і бунтівник, «загримів» восени 1954 року. Будував радгосп і розорав для нього мало не 50 тисяч гектарів незайманих диких степів. А потім чи не весь Казахстан охопили жахливі пилові бурі. Перевернутий, переораний поверхневий шар мільйонами тонн летів за вітром і зникав безвісти. Як протистояти цій катастрофі? Моргун, згадавши застереження професора Бекаревича, перший на цілині насмілився вимовити вголос це сакраментальне слово — безвідвалка. Уявіть собі: за закликом партії і покликом серця їхали піднімати цілину тисячі новоселів, які від обрію до обрію орали її глибокими борознами, а тут якийсь Моргун, директор одного з багатьох радгоспів, заявляє, що потрібно якомога швидше зупинити таке «підняття» цілини.

Була у Федора Моргуна спецпоїздка до Канади, де дізнався, що там майже три десятиліття широко використовували безплужні методи обробітку грунтів. Дві третини ріллі в Канаді вже давно не орали з року в рік, так, як у нас. Але навіть не цим вразила Моргуна Канада.

У Канаді його приголомшило те, що спочатку там тридцять літ тамтешні фермери впиралися з усіх сил і не хотіли запроваджувати безвідвалку. Вважали, що вона забур’янить і переведе всі поля. А тепер дякують саме фермерам — вихідцям з України, бо вони врешті-решт переконали: альтернативи безплужному обробітку просто немає.

Однак і сьогодні не всі погоджуються з тим, що коли глибоко орати українські чорноземи, то це означає перетворювати їх на безплідну пустелю. Багато хто сприйме це як велике перебільшення. А що казати про 1973 рік, коли доля повернула Федора Моргуна з першого його «заслання» додому, на Полтавщину? І коли він перший в Україні заходився впроваджувати безвідвалку на значних площах. Як ото з Хрущова-кукурудзовода поблажливо сміялися, так і з Моргуна-безплужника. У 1964 році Микита Сергійович критику на свою адресу парирував коротким і пророчим висловом: «А до кукурудзи ви ще повернетеся!»

Федора Трохимовича вдруге повернув додому синельниківський «Агро-Союз». Аби гуртом рятувати землю. Адже тридцять років тому український чорнозем містив удвічі менше гумусу, ніж у кінці позаминулого століття, а нині його у десять разів менше. До суцільної пустелі нам на місці нинішніх таврійських чи придніпровських степів справді рукою подати. Надія, можливо, лише на те, що відбувається нині в «Агро-Союзі» — господарстві, котре п’ятий рік за участю Моргуна практикує винятково поверхневий, волого- і грунтозбережний обробіток.

— Мало хто вірить, що звідси, — каже Федір Трохимович, — і починається майбутнє нашої України. Іншого, ніж зберегти своє найбільше багатство, нам не дано.

 

Дніпропетровськ.

Авторові цієї публікації, нашому власному кореспондентові у Дніпропетровській області Миколі Нечипоренку сьогодні — 55! 

Пише він багато цікавих, актуальних і важливих матеріалів. Та чи не найбільше полюбляє сільську тематику. Можливо, тому, що своє трудове, й лише журналістське, життя одразу по закінченні школи розпочав у відділі сільського господарства Покровської районної газети «Радянське слово». Є в його професійній праці одна особливість: з 1974 року він — незмінний власний кореспондент. Спочатку Дніпропетровської молодіжки «Прапор юності», потім «Молоді України», «Радянської України», а з 1990-го — «Голосу України». У його доробку, окрім численних газетних публікацій, і кілька книг, написаних ним у співавторстві з колегами. Є немало різних відзнак.

Козацького тобі, Миколо Миколайовичу, здоров’я, творчого натхнення і нових журналістських творів, яких чекають наші читачі.

Колектив редакції  «Голосу України.