Із-посеред ще живих інвалідів — фронтовиків, учасників партизанського руху Великої Вітчизняної війни, є особлива категорія — жертви того кривавого побоїща у неповнолітньому віці. Тобто ті, хто народився у тридцяті — на початку сорокових років минулого століття. Одні потерпіли під час бойових дій на окупованій території, інші — після закінчення їх, «граючись» із залишеним смертоносним арсеналом — гранатами, мінами, снарядами. Дитяча допитливість для десятків тисяч із них обернулася страшним каліцтвом — на тому й закінчилося щасливе дитинство, почалося жорстоке життя інваліда.

Гість нашої редакції — Ростислав Мамчиць, котрий під час війни постраждав двічі. Перший раз у семирічному віці, коли німецькі літаки вщент розбомбили під Харковом евакуаційний поїзд. Удруге, коли зайшов до сараю, де хлопці розбирали міну... Кілька з них загинуло. Після цих двох подій Ростислав залишився без лівої руки, пальців на правій, перестав бачити. До речі, лікарі і, зокрема, відомий професор Сергієнко частково повернули йому зір. Нині Ростислав Корнійович віце-президент Всеукраїнської асоціації «Відлуння війни».

— Травмування великої кількості дітей під час бойових конфліктів, — розпочав він нашу розмову, —траплялося і, на жаль, трапляється й у наші дні через злочинну халатність дорослих і на індивідуальному, і на державному рівнях. По-перше, тому, що вони нецивілізовано з’ясовують стосунки — шляхом бойових дій. По-друге, не забезпечують своєчасну евакуацію дітей із районів битв. По-третє, не здійснюють належний захист дітей у пунктах, що опинилися під обстрілами. По-четверте, дуже недбало проводять очистку територій і споруд від вибухівки та огородження знаками небезпечних для життя зон.

— Ви наголошуєте на всьому цьому в теперішньому часі.

— Звичайно, я маю на увазі передусім минулу війну. Мало того, що тоді майже нічого з переліченого не робилося. Навпаки, у колишньому Радянському Союзі знайшлися розумники, які перевалили всю вину дорослих на дітей, мовляв, вони покалічили себе самі. Інвалідність таких дітей тоді у державі не реєструвалася, пенсії їм не призначалися. Лише законом України 1993 року нам надано статус інвалідів війни, хоча і з низкою надуманих обмежень. Та й цей закон не виконується.

А наголошую в теперішньому часі й тому, що досі то там, то там підриваються діти на мінах, під час вибуху гранат часів давно минулої війни. А скільки потерпіло нещодавно невинних дітей в Іраку? Отже, нашу асоціацію хвилюють наслідки не лише Другої світової війни, а й будь-яких інших збройних конфліктів. Ми також привертаємо увагу державних органів, громадськості до долі дітей-інвалідів, які потерпіли і в мирний час. Приміром, унаслідок чорнобильської катастрофи.

І ще про зв’язок минулого й сучасного. У нашій державі й досі нема юридичного терміну «жертви війни в неповнолітньому віці». А це «дозволило» у 1996 році першому заступнику міністра колишнього міністерства соціального захисту населення В. Алейнику телефонограмою обчикрижити нам пенсії, встановлені законодавством.

— Яким чином?

— Відтоді основні пенсії нам призначаються не відповідно до законів України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ», а згідно із Законом «Про пенсійне забезпечення».

Наші спроби поновити законність були марні. Нам радять оскаржувати протиправні дії держслужбовців у судовому порядку. А чи під силу це травмованим жертвам війни, з яких майже всі — інваліди І групи, а 90 відсотків — із пошкодженим зором? А жити нам нині дуже важко... Між іншим, Інститут держави і права НАН України підтвердив наші законні права і вважає, «що інваліди війни з неповнолітнього віку мають користуватися всіма пільгами і правами, як і інваліди війни інших категорій».

— І все-таки ви, певно, не зупиняєтеся, відстоюєте свої права?

— Звичайно. Але з якими безпрецедентними вчинками влади ми стикаємося? Наша асоціація кілька років тому розробила проект заходів «Сприяння інтеграції інвалідів війни від дитинства із суспільством, забезпеченню рівних можливостей та повноти їх прав». Ним, зокрема, передбачається провести медичне й соціальне обстеження жертв війни, а також національну кампанію зі зміни ставлення до них суспільства. Проект цей схвалено в ООН. Потрібна була лише згода нашого уряду на перерахування відповідного гранту. Але цього не сталося.

Ми домагаємося реалізації у нашій країні, на наш погляд, доцільної пропозиції відомого російського політика Генріха Боровика зводити поруч із могилами невідомих солдатів горбики пам’яті про загиблих у роки війни дітей. Ми чекаємо указу Президента України про оголошення 15 лютого Днем пам’яті жертв збройних конфліктів, проект котрого, як повідомив нам ще у 1999 році начальник Головного управління виховної роботи Міноборони генерал-лейтенант О. Процепко, був ще раніше підготовлений.

Та, на жаль, ми натрапляємо на відверто прикре й образливе ставлення до нас. Про це свідчить хоча б таке. Асоціацію «Відлуння війни» викинули у столиці з приміщення. Тепер ми не маємо свого офісу. Обгрунтування — борг з орендної плати. Але за чинним законодавством нашій організації можна надавати нежилі приміщення безоплатно. Та цю нормативну умову ігнорують всі інстанції, куди ми тільки звертаємося.

І все-таки  ми сподіваємося, що врешті-решт усі наші негаразди буде розв’язано законодавчим шляхом. Віримо, що у нашого суспільства міцнітимуть моральні засади і припиниться осоромлення нації.

Розмовляв Яків ГАЛЬЧЕНКО.