Де ви, друзі юності?

Жорстокість на екрані породжує насильство у житті, особливо серед дітей. Психологи виявили низку чинників, які привчають дітей до насильства.

По-перше, «позитивні» персонажі або герої —привабливі для підлітків рольові моделі, яких вони часто копіюють, — здійснюють у фільмах близько половини актів насильства.

По-друге, переважна більшість агресорів не відчуває докорів сумління після вчинення насильства над кимось, їх не критикують і не карають.

По-третє, близько половини сцен жорстокості не демонструють болю, страждань того, стосовно кого це насильство вчинене.

У результаті у дітей формується своє ставлення до насильства уже в дуже ранньому віці, котре потім, як правило, не змінюється. Вони буквально копіюють побачену на екрані сцену насилля, втрачаючи здатність відрізняти вимисел від правди, добро від зла. Тому, перш ніж посадовити дитину перед екраном телевізора, варто серйозно замислитися над тим, до чого це може призвести.

Дуже гірко визнавати, що вже сьогодні в молодої людини закладається розуміння того, що життя дано Богом для того, щоб його забрати. Подивіться, що роблять навколо малолітні діти. А роблять точнісінько те, що побачили в бойовику. Головне, що їм це подобається, — воно ще маленьке, але руками і ногами штовхається за зразком, побаченим на екрані.

Не може не насторожити нас і проблема, які мультфільми дивляться наші діти, які казки читають.

— А хто такий Леопольд, Баба Яга, Кощій Безсмертний? — запитав я в маленького хлопчика. Він мовчав. Потім сказав:

— Я не знаю, хто це такі. Я знаю Робокопа, Черепашок-ніндзя. Вони сильні, їх ніхто не поб’є.

Виявилося, що бабусі у хлопчика немає, а мама книжки читати не має часу, у неї багато роботи. Дитина весь вільний час проводить біля телевізора, насолоджуючись іноземними мультфільмами.

Сьогодні працює велика кількість нових каналів кабельного телебачення, які цілий день показують низькопробні мультфільми. Та навіть і наші популярні телеканали рідко транслюють мультиплікаційні чи дитячі фільми вітчизняного виробництва. Наші діти виховуються на американських, німецьких, японських казках, а от старі добрі українські казкові герої почали забуватися. Малеча не захоплюється сміливістю Зайця із «Ну, постривай!». У неї є Джері, вона не співчуває Іванкові-дурнику, не хвилюється за Колобка, її прихильність давно завоювали трансформери, Супермен. Наші казки видаються їм нецікавими і нудними, адже у них добро завжди перемагає зло. А у житті не завжди так буває.

Ми радіємо з того, що син чи донька не вештаються вулицями, не заражаються поганими звичками від вуличних хуліганів. Не вештаються. А навіщо? Усю «потрібну» інформацію вони отримують із телеекрана, не злазячи з улюбленого дивана. То чи не варто нам, дорослим, на кілька хвилин відкинути всі клопоти, сісти біля своєї кровинки і погортати казочки, поскладати кубики, погратися не у «войнушки», а в піжмурки, насолодитися хвилинами дитинства найдорожчої людини на землі? Адже час не зважає на нашу заклопотаність. Він минає дуже швидко, і коли, нарешті, схаменемось, то побачимо перед собою вже дорослу людину, життєві погляди якої змінити майже неможливо.

Не забуваймо, що тим, хто робить гроші на цьому бізнесі, даруйте, наплювати на наших нащадків.

На сполох уже б’ють багато громадських організацій світу. Україна теж не залишається осторонь. 5 квітня 2001 року Президент України підписав прийнятий Верховною Радою Кримінальний кодекс України, стаття 300 якого передбачає суворе покарання за «ввезення, виготовлення або розповсюдження творів, що пропагують культ насильства і жорстокості».

Хочеться вірити, що прийняття цього важливого закону, виконання постанови Національної ради з питань телебачення і радіомовлення та наші спільні дії — батьків і педагогів — увінчаються успіхом. Але треба діяти гуртом, щоб досягти мети.

Кумарі

Первомайського району

Миколаївської обл.