Приказка «Ламати — не будувати» найкращим чином ілюструє сьогоднішній стан справ у буряківництві. Як стверджує статистика, 1990 року в господарствах України було зібрано 44264,5 тисячі тонн цукрового буряка, а за десять років — 14063,8 тисячі тонн, тобто «з’їхали» до 31,8 відсотка. Про виробництво цукру і говорити не варто: воно знизилося майже в чотири рази.
Проблем у буряківників України нині більш ніж досить. Одна з них — відсутність замкненого технологічного і фінансового циклу виробництва та реалізації. Виробники і переробники роз’єднані, кожен з них тягне ковдру на себе. Лихо ще й у тому, що сьогодні всі, крім селян, диктують правила дикої гри під назвою «ринок».
Але не завжди так було. На заводах цукрового промисловця Терещенка, наприклад, котрий виробляв солодкий продукт майже для всієї Росії, за кожних десять пудів продукції, виготовлених, як нині сказали б, понад план, платили додатковий гривеник. Капіталісти вміють не тільки рахувати, але й розраховувати. Терещенко, на відміну від наших скоробагатьків, як професіонал і фінансист розумів, що вигідно зміцнювати вітчизняне виробництво, а не тих, хто вирощує тростину.
До речі, про цукристість (дигестію) нашого і заморського цукру. Кілограм цукру із тростини довго не затримається — раз-два і з’їв, а буряковий значно солодший, отже, і витрачається повільніше. У масштабах країни — це величезна економія! І все одно тисячами тонн завозимо тростинну сировину, підтримуючи в такий спосіб чужого виробника.
Дивує і те, що донині на державному рівні не чутно аналізу бурякового колапсу 2002 року, коли левова частка врожаю просто згнила на ланах. З цієї нагоди пригадується бесіда з головою одного із сільських районів Дніпропетровщини, котрий побажав залишитися «за кадром»:
— Коли запитують про причину такого стану, відповідаю одне: немає сировини, тобто буряків. Вичерпно, але неглибоко. Ситуація, між іншим, до геніальності проста. Відомо, що при вирощуванні буряків необхідно враховувати вартість насіння, обробки ґрунту, внесення добрив, посіву, триразового прополювання вручну, збору врожаю. Все це тяжка праця і великі затрати. До речі, самотужки фермер з цим не впорається, тому що є ризик залишитися у вічних боржниках у кредиторів або взагалі піти з торбою по світу. А ще врахуйте, що кредит у банку треба брати в січні, врожай зібрати в жовтні-листопаді, а до початку грудня повернути позику. Але коли настає момент розрахунку, солодкий корінчик перетворюється в гіркі пігулки. Завод, прийнявши сировину, пропонує замість неї не «живі» гроші, а готовий товар за неприйнятною ціною — 2,37 грн. за кілограм. Умови диктує не той, хто виростив, зібрав і привіз урожай.
Отже, товаровиробник опиняється у безвиході: згноїти врожай у буртах чи здавати буряк за збитковими цінами. Таке ставлення до виробника і стало причиною того, що торік під снігом загинули тисячі тонн солодких коренів. Люди не захотіли собі в збиток здавати сировину, розуміючи, що втрати закладено штучно. Постанова Кабміну, яка декларує мінімальну ціну на буряк, не спрацьовує, оскільки не регулює кредитну політику в аграрному секторі і, як і раніше, не впливає на повернення заводами невиплачених селянам грошей за минулорічні врожаї...
Приклад — цукровий завод у Новомосковському районі. Щороку врожай приймає, а розраховується не повністю. І товаровиробник недоодержує від 30 до 40 відсотків за здані буряки. Хто ж гнутиме спину за такого ставлення до трудівників?
А чому цукрові заводи не беруть кредитів? Напевно, їм вигідніше без кредитів заробляти непогані гроші, щоб потім раптом збанкрутувати — і кінці у воду. Можливо, й інші шляхи є, але якщо підсумовувати ті тисячі тонн сировини, взяті, приміром, тільки заводом у Новомосковську в господарствах та агрофірмах, то вийде кругла сума... А за подібною системою працює не тільки названий завод. Ось і уявіть, якими «скаженими» і дармовими грошима володіють хитруни...
— Виходить, — підсумував мій співрозмовник, — потрібен новий, гласний і зрозумілий кожному селянину закон про цукор. Причому з урахуванням нинішніх «проколів». Гадаю, становище можна виправити: надавати позики цукровим заводам, а останні, як ланка загального технологічного і фінансового ланцюжка, візьмуть на себе кредитування села. У підсумку — ділова взаємозалежність партнерів, що зв’язала б воєдино весь цей несолодкий бізнес. Існуючі ж нині переділ і перекіс далекі від реальних інтересів села і конкретних його трудівників.
Дніпропетровська область.
