Протягом останнього часу в засобах масової інформації жваво обговорюється тема прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК). Вона привертає до себе підвищену увагу з боку журналістів, політиків, представників депутатського корпусу, що сприяє більшій поінформованості суспільства про такий важливий документ. Проте тонка і делікатна проблема формування нового кримінально-процесуального законодавства потребує уважного вивчення запропонованих новацій, адекватного їх розуміння і тлумачення, та головне — зваженості оцінок. На жаль, переважна більшість згаданих публікацій таким критеріям не відповідає.
Варто звернути увагу на те, що автори численних «викривальних» публікацій передовсім викривають свою поверховість та необізнаність у предметі справи. І якщо це ще можливо вибачити авторам, далеким від юриспруденції, то навряд чи можна визнати етичними публікації професіоналів-законодавців, які замість конкретних пропозицій щодо усунення наявних недоліків документа зайнялися суцільним очорнительством. Звичайно, «каждый мнит себя героем, видя бой со стороны», але не зовсім зрозуміло, чому таку позицію зайняли автори публікацій. Що є предметом їхніх уболівань: доля справи чи власний «героїчний імідж». А обвинувальний тон подібних творів дає привід погеройствувати: мовляв, робиться спроба прийняти беріївсько-сталінський кодекс, а його авторам узагалі варто було б працювати в ті сумні часи, а не тепер.
Дуже шкода, що лейтмотив цих публікацій —недемократизм кодексу. Тим паче прикро, що автори за деревами бачать не той ліс. Так, негативні оцінки кодексу деякими депутатами взагалі формуються, за їхніми власними визнаннями, під впливом відгуків людей, які нині перебувають у місцях позбавлення волі. Звичайно, марно очікувати від таких оцінок якоїсь об’єктивності.
Звісно, можна скільки завгодно звинувачувати авторів — розробників проекту, якщо діяти за принципом: я не читав, але засуджую. А саме таке враження залишається після ознайомлення з деякими публікаціями, бо посилання в них здійснюється на норми проекту зразка 2001 року.
Їх авторам нібито невідомо, що після першого читання проекту обов’язково має пройти друге, що працює робоча група, в складі якої є провідні фахівці, вчені, практичні працівники, котрі не менше вболівають за долю кодексу, його демократизм і знають проблеми кримінального процесу зсередини. Що робочою групою вивчалися і враховувалися положення кримінально-процесуальних кодексів Франції, Німеччини та інших європейських країн, матеріали судової практики, зауваження і пропозиції, що надійшли від державних установ, наукових і навчальних закладів, відомих учених.
Напевне, як і будь-який законодавчий акт, цей проект справді не є вільним від окремих недоліків. Але оцінку йому дасть практика правозастосування. Сьогодні ж варто згадати про те, що він передусім містить низку принципово важливих положень, спрямованих на забезпечення здійснення оперативного і справедливого судочинства, з одного боку, і водночас — дотримання прав учасників кримінального провадження, з другого. Це відповідає основним засадам і особливостям розвитку українського суспільства.
Якщо вести мову про загальний вектор демократизації кримінального процесу, то треба зазначити, що порівняно з чинним кодексом це зроблено за рахунок посилення таких принципових позицій, як наближення до міжнародних норм забезпечення принципів змагальності процесу, презумпції невинуватості, дотримання прав і свобод учасників кримінального судочинства, їх рівності, врегулювання питань міждержавного співробітництва у кримінальних справах, захист особи від безпідставного притягнення до кримінальної відповідальності й засудження невинних.
Основне завдання, яке, вважаю, вдалося вирішити нам у проекті, — це трансформувати положення, пов’язані з обмеженням прав і свобод людини і громадянина, до європейських стандартів.
Наголоси тут, безумовно, змістилися в бік посилення участі судових органів на всіх етапах кримінального процесу. Так, практично всі заходи органів досудового слідства щодо обмеження прав і свобод застосовуються винятково за рішенням слідчого судді.
Інститут слідчого судді вперше запроваджується у вітчизняне кримінально-процесуальне законодавство і має на меті посилити захист і охорону прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб. Тому слідчий суддя не бере участі в судовому розгляді справи по першій і наступних судових інстанціях.
Робоча група, працюючи над проектом, прагнула також належним чином упорядкувати судову стадію кримінального процесу. На жаль, судову реформу проведено так, що це призвело до того, що пересічна людина ще більше віддалилася від здійснення правосуддя. Стан справ у цій сфері не може не хвилювати і не насторожувати.
Дехто ж прагне так «реформувати» КПК, щоб остаточно зупинити процес розслідування кримінальних справ та притягнення винних до відповідальності. Ми ні за яких умов не повинні цього допустити.
Докладно нам вдалося регламентувати права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, захисника. При цьому сторонам кримінального процесу гарантовано рівність прав, які не можуть зазнавати будь-яких обмежень. Так само цим сторонам не можуть надаватися будь-які привілеї у здійсненні їхніх процесуальних прав.
Особам, стосовно яких порушено кримінальну справу, надано право оскаржити в судовому порядку рішення органів дізнання та слідства про порушення кримінальної справи.
Проектом КПК передбачено можливість оскарження в апеляційному порядку рішення слідчого судді щодо обрання стосовно підозрюваного, обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді арешту і деяких інших запобіжних заходів.
Особи, які були незаконно затримані, взяті під варту, притягнуті як підозрювані, обвинувачені чи засуджені, підлягають поновленню в їхніх правах з відшкодуванням їм майнової та моральної шкоди за рахунок держави.
Подальший розвиток одержали положення щодо особливостей доказування в кримінальному процесі згідно з конституційним постулатом про те, що особа вважається невинуватою у скоєнні злочину, доки її вину не буде доведено в законному порядку. При цьому ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у скоєнні злочину.
Суд, прокурор, слідчий, орган дізнання не вправі перекласти обов’язок доказування на підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, їхніх захисників чи законних представників.
Серед важливих новацій проекту кодексу можна помітити скорочене досудове провадження у справах, які порушуються лише за заявою потерпілого, а також про злочини невеликої або середньої тяжкості, коли обставини справи не потребують проведення досудового слідства у повному обсязі. Розгляд справи за письмовою згодою особи, стосовно якої вона порушена, і потерпілого здійснюється без участі прокурора, без проведення судового слідства і дебатів.
Потерпілий бере участь у судових засіданнях та підтримує обвинувачення, надає суду докази.
Покарання в таких справах не може перевищувати дві третини максимального строку або розміру найсуворішого виду покарання, передбаченого за вчинений злочин.
Скорочена форма досудового провадження та такий порядок прийняття судового рішення значно сприятимуть підвищенню ефективності роботи судів, розвантажуватимуть їх, дадуть змогу зосереджувати зусилля на розгляді справді складних, резонансних справ.
Для встановлення істини у справі використовуються лише докази, які зібрані, перевірені й оцінені в порядку, передбаченому КПК. Докази, одержані органами досудового слідства та судом з порушенням Конституції України та кодексу, є недопустимими і не підлягають врахуванню та використанню в разі притягнення особи до кримінальної відповідальності.
Категорично не можна погодитися з тезами, які містяться в деяких публікаціях, про звуження прав захисника у процесі і, як наслідок, — обсягу конституційних прав і свобод людини та громадянина всупереч вимогам Основного Закону держави. Вважаю, що ці твердження або юридично некоректні, або взагалі не спираються на знання відповідних норм законодавства.
Автори законопроекту виходили насамперед з того, що в жодному разі не слід ототожнювати права адвокатів із правами людини взагалі. Адже треба пам’ятати, що так само стороною процесу поряд з обвинуваченим виступає потерпілий, який тією ж мірою потребує захисту з боку держави.
До речі, порівняно з чинним КПК значно розширені права потерпілого, й зокрема на правову допомогу адвоката чи іншого фахівця в галузі права.
Тому у вищенаведених висновках шановних колег вбачається намір забезпечити передовсім розширення корпоративних прав адвокатів, і не більше.
Стаття 59 проекту передбачає чіткий судовий порядок оскарження дій дізнавача, слідчого, судді, які можуть обмежувати передбачені права захисника. Такого порядку, до речі, чинний кодекс не містить.
У Німеччині, наприклад, Кримінально-процесуальний кодекс надає право усунути захисника від процесу в разі зловживання спілкуванням його з обвинуваченим. Рішення про виключення захисника з процесу приймає вищий земельний суд, на яке можливо подати скаргу. Рішення про відмову у скасуванні виключення захисника з процесу оскарженню не підлягає. Ось так суворо і цілком демократично.
Повторюся: реформуючи законодавчий підхід до процесу, ми повинні пам’ятати й про потерпілого, про забезпечення його прав. Це спричинено тим, що в державі щорічно скоюється 500—600 тис. злочинів. Показовою є статистика стосовно тяжких видів злочинів — таких, як убивства, згвалтування тощо.
І коли ми говоримо про демократичність щодо прав особи, то не можна однобічно ставитися до цієї справи — пом’якшуючи норми щодо затриманого, підозрюваного, обвинуваченого і не посилюючи заходи захисту прав потерпілого, який часто виявляється беззахисним і після розкриття злочину.
Чи потрібно нам з усіх боків опікати злочинця, робити його ледь не недоторканною особою до винесення обвинувального вироку суду, захищати у процесі лише його права та інтереси і забувати при цьому про тих, кому завдано часто непоправної матеріальної і моральної шкоди? На догоду кому ми маємо пом’якшувати законодавчий підхід і обмежувати дії правоохоронців?
Ці запитання далеко не риторичні, і річ не у відстоюванні морально чи юридично застарілих підходів, а в тім, щоб неупереджено розібратися, які заходи з реформування кримінально-процесуального законодавства допоможуть нам не на словах, а на ділі демократизувати кримінальний процес. Зробити це ми маємо насамперед не для європейської чи світової спільноти, а для нас самих. Ніхто за нас не зуміє краще розібратися в наших власних проблемах, упорядкувати справи у власному домі.
Погляньмо на розвинені країни, країни «зразкової демократії», які вважаються еталоном для нас, що тілько-но стали на шлях демократичного розвитку. Адже вони демонструють достатньо прикладів вирішення означених питань.
Візьмімо хоча б США, цю загальновизнану у світі колиску демократії. У цій країні відсутнє кодифіковане кримінально-процесуальне законодавство. Узагалі не існує інституту понятих. Украй напруженою є криміногенна обстановка, а рівень розкриття таких небезпечних злочинів, як умисні вбивства, набагато нижче нашого. То чи повинні ми сліпо копіювати американський досвід і вважати його зразковим для себе? Гадаю, що ні.
У проекті КПК передбачено розширення сфери застосування запобіжних заходів за рахунок можливості передачі особи під нагляд міліції, застави, домашнього арешту. І тільки коли вони не забезпечуються, застосовуються крайні заходи.
Щодо строків тримання під вартою, то проект їх чітко обмежує 12 місяцями. А згадаймо, скільки років утримується у США під вартою П. Лазаренко! Чомусь і дотепер його справу не розглянуто в судовому засіданні. І це в державі, яку ми беремо за приклад!
Ще одна проблема, яку мусують автори окремих статей, — це психологічний вплив з боку слідства. Хочу зауважити, що жодна норма проекту не містить навіть найменшого натяку на можливість здійснення будь-якого психологічного впливу з боку слідства на підозрюваного. І запорука цього — детальний виклад прав та обов’язків підозрюваного, їх істотне збільшення саме в підготовленому робочою групою проекті.
Стаття 168 проекту містить систематизований виклад положень ст. 63 Конституції України про те, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання щодо себе, членів своєї сім’ї чи близьких родичів. Це зайвий раз підтверджує безпідставність висновків про звуження прав підозрюваного та захисника у кримінальному процесі.
Можна було б наводити й інші прогресивні положення проекту, проте, гадаю, наведеного цілком достатньо для висновку: цей документ є істотним кроком уперед у розвитку науки і практики кримінального процесу. У ньому використано передові досягнення, притаманні розвиненим державам, акумульовано кращі надбання національної юридичної науки і практики.
Зваженим і раціональним є рішення народних депутатів України доручити підготовку до другого читання проекту КПК робочій групі, яка відпрацьовувала текст на попередньому етапі. Тут керуватися слід не політичними уподобаннями, а міркуваннями фаховості. Такий важливий документ, як Кримінально-процесуальний кодекс, не може і не повинен бути відданий на відкуп швидкоплинним уявленням про позірну чи «ідеальну» демократичність. Цей законодавчий акт має бути справді збалансованим і продуманим, а також — концептуально цілісним і завершеним, таким, за який нам не буде соромно перед європейськими колегами і нашими нащадками.
Упевнений, що наші зусилля не будуть марними і матимуть результатом прийняття Кримінально-процесуального кодексу незалежної демократичної України, якого вимагають нові суспільні реалії, кодексу, що захищатиме права, свободи та законні інтереси громадян.
Геннадій ВАСИЛЬЄВ, Перший заступник Голови Верховної Ради України, кандидат юридичних наук.
