Бо він — всьому голова. І це, на тверде й непохитне переконання вченого-агронома, хлібороба, голови правління ВАТ «Хорольська механізована пекарня» Івана Бондаренка, змушує говорити вголос саму лише правду про ситуацію, що склалася на продовольчому ринку і регіону, і країни загалом.

Про підприємство

Хорольська мехпекарня, середнє за обсягами виробництво, ще десять років тому працювала за звичною схемою: централізовано управлялася, справно вибивала фонди на сировину, матеріали й запчастини, а її продукцію реалізовували торговельники. Тоді держава гарантувала рентабельність пекарям не нижче 15%, дотуючи їх у разі потреби з бюджету. Та затим стартували цінові перегони і необхідно було якось виживати. І весь цей тягар ліг на плечі нового керівника — Івана Бондаренка. Взялися нарощувати свій автомобільний парк, який нині налічує понад 30 одиниць техніки. Аби уберегтися від банкрутства, довелося організовувати власну торговельну мережу з 10 фірмових магазинів. Своїми «швидкими» грошима вони в основному й врятували підприємство від краху. Далі — більше, на часі стало утримання ринку від скороспілих хлібопекарів, котрі наплодилися, мов гриби після дощу, й заполонили прилавки сумнівної якості буханцями і батонами. Тут саме й держава зняла з себе турботи і зобов’язання про галузь, хоч на словах не припиняла (та й не припиняє!) декларувати, що хліб — це політика.

Залишившись на останньому рубежі ринку хліба, хорольці добросовісно працювали і працюють на споживача. Вдалося стабілізувати виробництво і наростити його обсяги. За останніх 5 років виробничі фонди підприємства зросли в 3,5 разу, а їх використання досягло 85—90%. Середньорічний приріст обсягів товарної продукції становить 30—40%. Щороку створюється 20—30 нових робочих місць, кількість працівників із 68 зросла до 210, відтак мехпекарня вподовж трьох останніх років підтверджує регіональне звання «Кращий роботодавець». Не раз відзначався колектив у цій номінації й на всеукраїнських конкурсах. Близько мільйона гривень власних коштів інвестовано в розвиток виробництва, а щомісячний товарообіг становить понад 700 тисяч гривень. Тут виготовляють близько 140 найменувань продукції, щомісяця реалізують 450—480 тонн хлібобулочних виробів. Так і тривало до... минулої осені, коли почалися негаразди на вітчизняному ринку хліба. До чого це призвело, свідчить промовистий факт: за зростання обсягів виробництва цього року в 123% підприємство 9 місяців працює збитково. Загальна сума збитків — 45 тисяч гривень. 

Про кар’єристів-ілюзіоністів

— Що ж призвело до цього? — аналізує ситуацію на ринку хліба Іван Купріянович. — На моє переконання, хибна, а то й навіть злочинна практика регіональних керівників рапортувати в столицю про міфічні урожаї та валові збори. Насправді все це була «показуха», а коли по-народному — брехня. Так сталося, зокрема, на Полтавщині. Минулого літа перші посадовці області з усіх трибун, по радіо і телебаченню не переставали трубити, що зібрано 2 мільйони 700 тисяч тонн зернових. І до того договорились, що, мабуть, і самі повірили в те, чого насправді не було. Та вже на осінь з’ясувалося, що збіжжя в регіональній коморі обмаль, а з січня—лютого його стали закуповувати в інших областях і за кордоном. «То чи був рекордний урожай?» — Ні. Бо тоді постає інше запитання: «А де він подівся?». На нього так і не одержано відповіді, хоча ставилось воно й першими керівниками держави. Я, до речі, особисто був присутній на одній такій зустрічі, коли вже колишній заступник з питань АПК також колишнього голови облдержадміністрації нічого конкретного з цієї теми не зміг сказати главі уряду і віце-прем’єр-міністру. То на що тоді можуть розраховувати полтавці?

А тепер про систему обліку зібраного врожаю. Нині вона не те, що недосконала, її, вважайте, не існує. Бо що хліб сіється-збирається безконтрольно, так само й продається. А ще десяток років тому чітко діяла система хлібофуражного балансу, де все зерно (вже очищене, а не в бункерній вазі) обліковувалося. На рівні господарства мало такий вигляд. Зібрали урожай, переважили. Розподілили по фондах: посівний, оплати праці й обов’язково резервний. Решту, тобто левову частку, — державі в план. То що заважає вести такий облік і зараз?.. А можливо, все простіше? Комусь таки вигідно, щоб усе саме так і було — безконтрольно? Та де це чувано, щоб держава не мала резервних запасів хліба?.. Так сталося позаминулих жнив і в моєму рідному Хорольському районі. Тоді з кабінетів місцевої держадміністрації вийшло розумне розпорядження створити резервний фонд обсягом, здається, трохи більш як 5 тисяч тонн. Мізер, бо район загалом видав «на-гора» (чи на папері?) 100 тис. тонн. Проте не було заготовлено й тонни! Головна причина, що під цю акцію не заклали коштів, істотна. Та їх же на ці цілі в місцевому бюджеті й не було передбачено! До речі, ніхто (й на рівні області) цього не зробив і нинішнього року. То для чого робити хорошу міну за поганої гри?..

Про «поточний момент»

Хліб має коштувати стільки, скільки він коштує. Улітку минулого року на нараді з підприємництва Президент України наголошував, що чиновникам усіх рівнів не варто втручатися в процес ціноутворення. Ціни в  Україні повинні формуватися на ринку шляхом попиту і пропозиції. Краще не скажеш. Водночас місцеві адміністратори, як і колись, силовими методами змушують керівників хлібозаводів знижувати вартість продукції. За рентабельності 3—5% пекарське підприємство не зможе навіть підтримувати основні фонди в належному стані, не кажучи вже про їх відтворення, впровадження нових технологій. Зверніть увагу: нині обладнання галузі по країні зношене на 70—80%. Так досить легко начепити виробникам хліба ярлик монополістів, обмежити рентабельність на рівні 5% і спровокувати дисбаланс на ринку. А відтак — й економічно знищити хлібопекарів. Страждає від такого волюнтаризму й бюджет: за низької зарплати й мінімальних прибутків зменшуються обов’язкові платежі. Бумерангом така «економічна» політика вдаряє і по товаровиробниках зерна. Елементарна, примітивна логіка підказує, що дешевший хліб можна спекти з недорогого зерна. Виходить, для реалізації цієї тези в селян треба скупити збіжжя за безцінь? І, тим самим, збанкрутувати їх. Торік трейдери так і робили, тільки зерно вони заготовляли не для вітчизняних млинів і хлібозаводів, а на експорт. Отож і вийшло, що у вересні минулого року борошно вищого гатунку коштувало 600 грн. за тонну, а нині — 1800 грн.! Тоді просте запитання: «А як спекти дешевий хліб із дорогого зерна?» І ті, хто закликає повернути ціни на хліб у 1 січня ц. р., мабуть, мають «протяги в голові», бо існують об’єктивні закони, які не обманути і не об’їхати.

Тим часом під приводом усіляких моніторингів, а останнім часом і відверто-нахабно чиновники домагаються від приватних хлібозаводів інформації про їхню виробничу діяльність, зокрема й комерційну. Аби затим зібрані дані використовувати для викручування пекарям рук, залякування, інших протиправних дій. З огляду на таку ситуацію давно назріла потреба в державному законі про хліб і хлібопечення, як і створенні спілки хлібопекарів. Згадані нормативні акти мають створити рівні умови для конкуренції, а не збирання вершків для будь-кого. Зазвичай нас нині мають за «хлопчиків» для биття і правила вітчизняної економіки нагадують гру в одні ворота. Приміром, за використання газу, електроенергії, води і навіть основної сировини постачальники вимагають попередню оплату. То що виходить, пекарям теж треба збирати із споживачів кошти за непридбаний хліб? Це, звичайно, абсурд...

Про те, що може бути

Ціни на хліб ростимуть, і то там, то там це вже відбувається. Не беруся прогнозувати, в яких пропорціях, бо й самому стає моторошно від імовірної динаміки, проте незабаром (і зовсім скоро) цей процес набуде масового невідворотного характеру. Й насамперед тому, що держава нічого, крім декларацій та адміністрування, не робить. Це — тривожний симптом. Схоже, на цьому грунті вже замішана політика. А ми, хлібопекарі, знову крайні. Бо як нам виживати, коли «рідний» Пирятинський млин ранком пропонує борошно за однією ціною, а ввечері — за іншою, звісно, вищою. Зрештою, й це півбіди. Не відаю за всю державу, а в нас, на Полтавщині, знаю достеменно, що борошно в достатній кількості відсутнє. Ми маємо 17(!) постачальників сировини. І ніхто з них жодним чином не гарантує безперебійної роботи (і це при тому, що ми на 100% здійснюємо попередню оплату). Мало того, вони нахабно завозять нам ще гаряче борошно (хоч за технологією воно має вилежатися бодай 7—10 діб). А ми й цьому раді, аби не допустити, щоб завтра покупці прийшли під порожній хлібний магазин! Такий розвиток подій, до речі, цілком можливий. І будь-де по країні. Мимоволі напрошується запитання: «А вихід який?».

На переконання хлібопекарів, а я їх зараз і представляю, майбутнє не буде рожевим, бо озимини посіяно менше, ніж завжди, й абияким насінням. Тож треба зафіксувати ціну на продовольче зерно. Як, скажімо, ще торік зробили з цукром, і всі «грали» за правилами, які їм диктувала держава. Отож на цукровому ринку нині все і складається більш-менш благополучно. Далі. Дозволити хлібопекарям, як і товаровиробникам (бо ми ж працюємо в одній упряжці!), формувати цінову політику. Може, й не самим, а за державної підтримки й опіки. Проте розумної. А податок на прибуток від нашої діяльності направляти на компенсацію чи дотацію малозабезпеченим людям. Переконаний, що доплати у 20—30 грн. стане, аби на столі в кожного адресата завжди був буханець хліба. Бодай до кращих часів. Зрештою, саме такий державницький підхід дасть змогу порятувати і галузь загалом.

Я досить часто вголос і подумки звертаюсь до державних мужів і сили-силенної армії перевіряючих чиновників. Адже всі вони щодня їдять рум’яні буханці та булки, сировину для яких на полях вирощують, а на заводах випікають за мізерну плату їхні співвітчизники. Замисліться: хліб у всі віки був мірилом добробуту й основою міцної державності. Чому ви забуваєте про це?..

Записав Григорій ГРИНЬ.

Полтавська область.