Державне підприємство «Нігинський кар’єр», між іншим, учорашній банкрут, нині найкраще українське підприємство з видобутку вапнякового каменю для цукрової промисловості, а його керівник Анатолій Ткачук торік став першим заступником генерального директора Української асоціації «Укрцукоркамінь». Перший рік його господарювання увінчався видобутком 239 тисяч тонн вапнякового каменю, а вже в 2002-му обсяг виробництва зріс до більш як 4 мільйони гривень, що порівняно з попереднім роком становить 136,8 відсотка.
Без цього каменю цукор білим не стане. Беруть його красилівські, хмельницькі, крижопільські, браїлівські, майже всі українські цукровари. Нині підприємство відновлює постачальницькі стосунки з Білоруссю та Литвою. І хоч цукроварна галузь переживає нелегкі часи, ріжуть по живому обладнання заводів-банкрутів, колектив кар’єру без роботи не залишиться. Бо навіть тростинний сирець відбілюють з допомогою вапняків. На щастя, їх із-за кордону не ввозять, як той самий сирець.
Є до нігинського кар’єру неабиякий інтерес і в німців, фінів. У них цукрова промисловість працює на хімічних порошках, отож високо цінують іноземці насичені кальцієм ще силурійського періоду вапняки.
— Таких родовищ в Україні небагато, запаси не бездонні, — показує нам кар’єр заступник директора Віталій Хімнюк. — Промисловий видобуток у нас розпочато ще в 1930 році. Тоді запаси оцінювали у 300 мільйонів кубометрів, нині лишилося 25. Але це й не мало. Окрім того, повертаємося до відпрацьованих відвалів: у світі попит на камінь малих фракцій — лише відсортуй, пакуй і продавай. Беруть нашу сировину і комбікормові, силікатні заводи, металургійні комбінати, цементна промисловість зацікавилася висівом. Вапнякове борошно добре розкислює грунти. А час і комерційна жилка нашого директора знаходять дедалі нові адреси застосування.
Може, багато хто накинув оком на ці багатющі надра в п’ять горизонтів, але кар’єр залишився державним підприємством, колектив, у якому працюють цілі родини, почувається господарем виробництва. Тому так дбайливо ставиться до використаних надр, заліснює їх. Із цим підприємством тісно пов’язана доля навколишніх сіл трьох районів. Кар’єр — порятунок і просвіток для родин, тут віддали заборговану зарплату і добре платять за працю. Не так, як у деяких агроформуваннях. Мало того, підприємство дбає про заведений багатьма господарниками в глухий кут соцкультпобут не тільки селища Сахкамінь, що розкинулося поруч із кар’єром, а й центральної садиби — Нігина. Відкрили перукарню, стоматкабінет, школі, дитсадкам придбали телевізори, комп’ютери, пральні машини, пилосос, газифікували медпункт у Нігині.
— Кар’єр — історія родин і сьогодення, — розповідає Віталій Хімнюк. — Мій дід служив кучером у пана, господаря тутешньої вапнякової копальні. Тоді на цьому місці будували такі-сякі халабуди, щоб копачам негоду перебути. У Сахкамені нині понад тисячі мешканців. Моя тітка — знаменита стаханівка кар’єру часу перших радянських п’ятирічок. І я, гірничий інженер, напрацювавшись уволю на російських просторах, повернувся додому. Треба нарешті піднімати своє, давати лад у власній хаті.
Ціле намисто підприємств навколо Кам’янця, чия слава гриміла раніш , та ще не всі зуміли піднятися, як «Нігинський кар’єр». Чимало їх, що перебувають роками в занепаді, викуплено за копійки самим керівництвом, розчленовано і перепродано. Робітництво подалося в закордонне рабство, бо українська дійсність для нього стала сірою, якщо не чорною. Де взяти такого каменю, який відбілив би її? Чи один ресурс, природний і людський, такий, як цей кар’єр, є в Україні, щоб вона процвітала та багатіла?! Та очевидно, спрацьовує він лише тоді, коли потрапляє до рук господаря, а не «вишибайла».