Інколи чуємо на адресу народних депутатів: «Е-е, не знають вони життя, не розуміють потреб простих людей...». Можна відповісти на такі докори коротко: не хтось же там геть сторонній посадив їх у парламент — ви самі з-поміж себе кращих з кращих, слід гадати, обрали. Я хочу розповісти про зустрічі лише з двома із теперішніх законодавців. За часів, коли вони ще не були парламентаріями.
Нічна кава від Катерини Ващук
Поїхати до Катерини Ващук у Горохівський район на Волині мені, тоді завідувачеві сільгоспвідділу газети «Радянська Україна», порадив секретар ЦК Компартії України І. Мозговий, що опікувався АПК. Іван Олексійович умів помічати ініціативних людей, прагнув усіляко поширювати кращий досвід. Тоді, запам’яталося, він сказав:
— Красиво працює жінка. Полісся, а в її колгоспу аграрії й Чорнозем’я можуть повчитися...
Як це воно — «красиво працювати», я спостерігав уже згодом. А спершу, коли зустріла мене чарівна русявка — накрохмалена українська вишиванка, укладена віночком товстелезна коса, ніжне обличчя, — спало на думку: «Ніби щойно зійшла зі сцени. Артистка, а не сільська головиха. Ніколи, певно, і сапи в руках не тримала...». Оте перше враження по-своєму спростували невдовзі жінки-колгоспниці:
— Не подумайте тільки, що коли руки у нашої Катерини білі, то, значить, білоручка: навесні цілими днями, бувало, не полишала бурякових гонів, разом з усіма нами проріджувала посіви, а потім ще до півночі в конторі загальноколгоспні справи вирішувала. І групу корів, коли раптом хтось там з доярок захворіє, вона впорає, видоїть ліпше від будь-кого... А бути завжди чепурними вона й усіх нас навчає: по-перше, каже, вас такими завжди любитимуть; по-друге, охайна людина й справу свою робитиме гарно...
Що ж, в отих твердженнях не раз випало переконатися під час перебування в колгоспі імені ХХV з’їзду КПРС. Приємно дивували і старанно доглянуті поля, і тваринницькі ферми з вгодованим поголів’ям, і чепурні розбудовані села. А чи не найбільше — так звана фабрика гною. Звик було вже, що керівники господарств прагнуть не везти гостей до гноєсховищ — надто неприваблива там картина постає. А Катерина Тимофіївна розпочала нашу екскурсію господарством саме з цього об’єкта, пояснивши свою увагу до нього дуже просто:
Коли нагодуєш землю добре, то й вона тобі віддячить...
Уже пізно увечері в оселі у головихи повели далі розмову. Катерина Тимофіївна поділилася сімейною трагедією: колись її дідуся вбили та половину його родини винищили за оту землю. «А вона ж може бути щедрою годувальницею для всіх — тільки хазяйнуймо на ній уміло. І не дай Боже робити її предметом розбрату!». За чарчиною та власноруч приготовленими господинею смачними стравами й незчулися, як годинник ударив дванадцяту. Катерина Тимофіївна раптом підхопилася, мовила до мене та свого чоловіка:
— Ви тут довечерюйте та відпочивайте, а мені вже час.
У цю мить у вікна оселі вдарило світло від фар автомобіля. З’ясувалося, головиха поспішала в поле, до трактористів, що піднімали зяб. Аби прохолодної ночі почастувати їх... гарячою кавою. Це вже увійшло в традицію, під яку Катерина Тимофіївна підвела свою родинну «філософію»: «Мати, благословляючи мене на керівну роботу, застерегла: одного тобі, доню, не прощу, якщо будеш пакосна до людей»... Подумалося тоді: ні, не випадково у господарстві, яке до обрання головою правління Катерини Ващук більш як 23 центнери зернових з гектара ніколи не збирало, врожаї зросли до 50—56 центнерів. Людський чинник! Саме його К. Ващук поставила у своїй роботі на перший план.
...Після отих відвідин прагнув стежити за господарством К. Ващук упродовж багатьох років. З приємністю дізнавався про дедалі зростаючі врожаї сільгоспкультур, підвищення продуктивності ферм, про сільські новобудови, прокладання водогонів, газових мереж у колгоспі, а потім і в агрофірмі «Колос», що прийшла йому на зміну. Віддавши господарству понад два десятиліття свого життя, Катерина Тимофіївна, певен, ніколи не забувала про материну настанову: не бути пакосною до людей.
«Індустріальне» поле Омеляна Парубка
Йому до цього вже десятки чи й сотні разів випадало і в себе у Баштечках, з виїздами на буряковий лан, і з високих трибун у Черкасах, у Києві, в Москві розповідати про те, як впроваджував «індустрію» поля та що з того вийшло, — і ніколи, здавалося, не знічувався: говорив же про роками вистраждане і тому добре знане. А тут раптом навіть заїжджому журналістові зізнався:
— Боязкувато якось. Така публіка — чи ж зрозуміє?
Публіка, що зібралася на семінар у райцентрі, в Жашкові, справді була дещо незвичною — фахівці Ради економічної взаємодопомоги, які займалися питаннями розвитку АПК: з Польщі, Угорщини, Румунії, Болгарії, Чехословаччини, половини республік СРСР... Цікавило їх одне: як ото вдається жашківцям за будь-яких погодних умов стабільно вирощувати високі врожаї цукрових буряків за доволі низької, ніде більше досі не знаної, собівартості центнера коренів? Головний агроном райсільгоспуправління Антон Бовсуновський попередив Парубка заздалегідь:
— Ми, зі свого боку, Омеляне, про все розповімо й усе, що треба, покажемо, науковці авторитетне слово скажуть, та остаточно переконати гостей у прогресивності шляху, яким ідемо, маєш саме ти. Бо твоїми руками й ота індустріальна технологія, й програмування врожайності у практику безпосередньо на полі втілюються... Не підкачай!
З того, як Парубка уважно слухали, як занотовували почуте до своїх записників присутні, висновок напрошувався сам собою: не підкачав. Говорив він не тільки про кінцевий результат своїх із товаришами новацій, що був на той час уже доволі вагомим: у середньому за останні п’ять років його механізована ланка брала з кожного гектара посівів по 540 центнерів коренів, або по 60 центнерів цукру, витрачаючи на центнер сировини лише 0,15 людино-години (за звичайної технології — 3,8—4 людино-години) та знизивши її собівартість до 1,2 карбованця. Розповів і про власні сумніви, через які пройшов, і про труднощі та невдачі...
Розпочинав Омелян Парубок не механізатором-буряківником, а комбайнером. Після закінчення школи механізаторів три літа жнивував, одразу випередивши й досвідченіших за намолотами зерна. Аж тут приїхали до району вчені Всесоюзного науково-дослідного інституту цукрових буряків, запропонували: годі жінкам із сапками в руках вклонятися кожному рядочку — переходьте на механізоване вирощування цукросировини. Усі умови для цього є: багаторосткове насіння замініть одноростковим, що його вивели селекціонери, придбайте необхідний набір машин та знарядь, доберіть допитливих та беручких механізаторів...
Парубок, зізнавався якось, наче аж нутром відчув: ось його справа! Тому, може, що часто перед очима поставала згорблена спина матері на буряковому лані та скоцюрблені пальці її рук, що ніяк вона не могла відігріти після збирання коренів холодної осінньої пори... Знайшлися ще молоді та завзяті — створили ланку, Омеляна мати за керівника зголосилися. Було це в 1961 році, Юрій Гагарін якраз у космосі побував. Хтось із хлопців по-юнацьки забійкувато виголосив: «А ми братимемо висоти на буряковому лані!». Легко було сказати. А зробити? У перші роки всіляке бувало: коли по 340 центнерів коренів з кожного гектара взяли — раділи успіхові, бо не бачили досі в Баштечках такого врожаю; а після цього раптом осічка — 196 центнерів. Омелян зібрав товаришів, запросив фахівців, науковців:
— Давайте разом аналізувати, коли і що не так зробили...
З осені поверхню грунту погано вирівняли, зрідили сходи, несвоєчасно обробили плантації, добрив рослинам недодали... Ось і результат. Пізніше Омелян Никонович у розмові зі мною зазначав:
— Відтоді я назавжди зробив для себе висновок: насіння, техніка, добрива, гербіциди — все це, звичайно, важливо. Та найголовніше — сумлінне та творче ставлення людини до справи. Для землероба це особливо важливо, адже щороку, вважай, працюєш за нових кліматичних умов. Ось і зумій пристосувати до них розробки вчених, поради фахівців, зроби все вчасно та якнайліпше...
Ех, прислухатися б до цих слів усім тим, хто нині на землі господарює!
Волинська — Черкаська області — Одеса.
