Про що шумить Булонський ліс поблизу... Диканьки

Ще в дитинстві я дізнався про цю інтернаціональну подружню пару Томасів з Михайлівки, бо мешкав зовсім поряд, в одному районі, й школярем кілька літ поспіль відпочивав у тамтешньому піонерському таборі. Проте все то були дитячі враження, якими до часу не дуже й переймався. Згодом, працюючи в диканській районці «Трудова Слава», ближче познайомився з маститим містечковим журналістом Юрком Логвиненком, який виявися... прийомним сином Етьєна Франсуа Антуана Томаса. Отож, з його оповідей, спогадів його односельців, а також полтавської вчительки та журналіста Тетяни Ков’ях склалася ця життєва історія-розповідь, гідна уваги широкого загалу.

Юрко народився ще до війни. В окупацію його матір, Наталку Плигач, силоміць вивезли на каторгу до Німеччини. Працювала на заводі «Буна», поблизу міста Гале. Тут, у таборі, доля і звела її з французом Антуаном. Це вже згодом вона дізналася, що він народився в Сент-Етьєні, у родині робітників текстильної фабрики. Та не продовжив династію, а після переїзду до Марселя став учитися кулінарній справі. Обрана професія допомогла йому знайти роботу в одному з найкращих ресторанів міста. Тож і обов’язкову військову службу на флоті ніс як корабельний кок, улюбленець команди.

Розпочалася війна, Францію поневолили. За участь у саботажі на судні Антуан разом з іншими сміливцями потрапив до в’язниці. Затим усіх бранців вивезли на роботу до Німеччини, де й знайшов свою суджену...

Здається, з перших хвилин знайомства вони зрозуміли, що їх ніщо не розлучить, хіба що смерть, яка підстерігала на кожному кроці. Хвилювання Наталки за долю рідних, маленького Юрка, якого вдалося сховати в батьків, розривали і юнакове серце: він заспокоював і втішав її, як міг. Ніжне кохання допомогло їм здолати труднощі та випробування. А їх вистачило б не на одну людську долю.

1944 року Наталка народила донечку, проте в той час Антуан не зміг побачити свою крихітку Мірей. Він був сміливим, відчайдушним хлопцем, підпільна діяльність загартувала його волю. Незважаючи на смертельну небезпеку, в’язні намагалися завдати шкоди тиловому заводу, закликали до боротьби інших. Викривши підпільників, фашисти відправили їх до концтабору. Тортури Бухенвальду його не зломили. Коли після визволення та тривалого лікування Антуан переступив поріг рідної марсельської оселі, посивіла мати не впізнала сина: лише тінь залишилася від його вроди. А він мало не зомлів тієї миті, коли назустріч йому з сусідньої кімнати вийшла кохана Наталя, тримаючи на руках маленьку Мірей. У рік Великої Перемоги в Парижі народилося щасливе подружжя Томасів.

Та серце Наталії рвалося на батьківщину. У грудні 1945 року Антуан вперше побачив Михайлівку — знівечену, майже вщент знищену ворогом. Наступного року в родині народилася Оленка. Молода сім’я бідувала, не мала постійного житла. Місцева влада насторожено ставилася до француза: чи не шпигун раптом? Час був жорстоким, не довіряли навіть своїм, що вже казати про чужинця.

1950 року А. Томас став громадянином Радянського Союзу. По тому працював у місцевому лісовому господарстві. Здається, життя налагоджувалося. Знайшлася для них і хатинка в селі. Наталія стала вчителювати у дитячому будинку, там знайшов собі роботу і чоловік. А коли дізналися, що він майстерний кухар, запросили до роботи. Він і справді чудово готував — спробували михайлівці іноземних страв. Привітного, життєлюбного, завжди усміхненого француза, якого в селі шанобливо називали Антоном Жановичем, запрошували всюди на гостини. Він був надзвичайно доброзичливим, веселим і щедрим, дуже любив співати, влучно сипав жартами. Вдався тямущим господарем, вдалим мисливцем і рибалкою, давав уроки французької донькам, вирощував чудові квіти. Сільські подружки заздрили Наталці: яким роботящим і люблячим був її чоловік! Вона ніколи не чула від нього слів гніву чи образи, Антуан обожнював своїх дружину і дітей.

Коли в урочищі Диканського лісу виділили ділянку для спорудження літнього табору для полтавських дітлахів, Антуан став працювати в бригаді будівельників. Та так і залишився тут на постійній роботі. Йому подобався дитячий гомін, а хлопчики й дівчатка захоплено слухали його розповіді. Наступної весни на території табору розпочалися опоряджувальні роботи, проте йому не вистачало природного затишку, адже під час будівництва зелені насадження було знищено. Тут, на схилах Михайлівської гори, і вирішив француз посадити власний Булонський парк. Особисто добирав саджанці, формував крону дерев і чагарників, розбивав перші галявини, стежини та алеї. Звичайно, парк вийшов, мабуть, у тисячу разів меншим за паризький, але вони подібні за складом та розташуванням насаджень.

Закохавшись у нову справу, Антуан Томас віддав своєму парку-улюбленцю понад двадцять років життя. Кожне дерево зросло, як дитя, завдяки невтомній турботі його дбайливих рук. Старожили пригадують, що він трудився в таборі до останнього дня свого короткого життя (помер від серцевого нападу в уже далекому 1977 році). Особливо був вражений справою сина батько — Жан Томас, який відвідав Антуана на його новій батьківщині. Він дивувався, чому той не повертається до Франції? Важко було зрозуміти, що в нього просто не було вибору. Виїхати всій родині за кордон тоді не дозволялося, а залишити Наталку з дітьми він не міг. Навіть під час коротких відвідин своїх рідних у Франції та Бельгії постійно переймався дітьми й з нетерпінням чекав повернення до Михайлівки...

Навіки спочили в українській землі Антуан і Наталія Томаси. Син Юрко з родиною живе у Лубнах. Молодша донька Олена — в Білорусі, старша, Мірей — у Полтаві. При згадці про батька у неї мимоволі з’являються сльози на очах:

— У ньому завжди палав якийсь внутрішній вогонь добра і щирості. До мами, до нас, до будь-кого, з ким він спілкувався і хто його знав...

Шумить зеленими кронами Булонський парк у Михайлівці в пам’ять про велике кохання представників двох народів, які поєднали тут свої долі...

 

Полтавська область.