Термін «прокрутити» відомий у нашій країні кожному — від маститих бізнесменів, до молодших дитсадківських груп і мешканців будинків для пристарілих. Щоправда, дані сегменти розрізняються за своєю роллю в процесі, оскільки, якщо перші мають відношення до організації процесу, то другі частіше стають його об’єктом, у всякому разі, коли не вони самі, то їхні фінансові кошти, по визначенню, їм приналежні. «Америку» тут ніхто не відкрив — такі схеми відомі не перше століття. Однак варто привітати співвітчизників з тим, що Україна, схоже, стає піонером у новій формі старого методу. У нашій країні навчилися прокручивати імідж!

 Саме так можна розцінити процеси, що відбуваються у газетному й телевізійному просторі навколо, первісно ординарної, персони Ольги Колінько. За лічені тижні рядова номенклатурна фігура досягла значних, як для України, висот у частині впізнання і цитування. При цьому, обрана іміджмейкерами, яким не чужа естетика, ніша «подруги скорбних», привела Ольгу Михайлівну до наслідків смішних і навіть прикрих. Отже, наші громадяни, побачивши на екранах емоційну жіночу постать, що дуже активно висловлювалася з різних тем, погрожувала й обіцяла, ймовірно вирішили, що почалася передвиборна гонка. (Можливо, причиною тому стали вільна манера мови Ольги Михайлівни і властиве їй легке ставлення до фактів і обіцянок — таке в’яжеться, скоріше, з образом готового на усе кандидата, ніж представника «регулярних сил» правоохоронних структур). Та хай як там що, а образ знайшов своїх шанувальників, які традиційно напередодні виборів впадають у стан очікування нового героя.

То в чому ж «прокручування» іміджу, у чому ж наше вітчизняне ноу-хау? Та в тім, що ті, хто приходив на прийом до Колінько, йшов звичайно після того, як не зміг домогтися задоволення своїх позицій у судах і прокуратурах — мовляв, розберіться... Якщо і змилостивляться (імовірно, після розгляду справи є перспективність у сенсі отримання іміджевих дивідендів), то розкрученим і тисячі разів озвученим апогеєм стане формулювання «доручити...» Кому ж «доручать» власне займатися реальним продовженням справи? Так тим-таки правоохоронним органам, звідки й повернувся прохач! Виходить замкнене коло, по якому з в-е-л-икою користю для іміджу окремих персон «прокручуються» невдахи-прохачі. От тільки якщо гроші, після класичного «прокручування» усе-таки досягали адресата в початковому обсязі, то у випадку з «іміджекруткою» ніхто нічого не гарантує, та й не може. Та є і ще одна істотна відмінність «класики» від нових схем — тепер, замість звичних грошей, крутяться по замкненому колу живі люди, зі своїми бідами, прикростями, сльозами... «Крутяться», приносячи відчутний морально-іміджевий «навар» тим, хто вміло cкористається парадоксами замкненого кола, а собі залишаючи нові рани на душі. Такі от невеселі реалії епохи віртуалізації.

Цілком законне запитання — чому ж автор не розглядає власне персону пані Колінько та її реальних справ, віддаючи перевагу аналізу «повітряних палаців»? Відповісти на це запитання досить складно хоча б тому, що особистісні аспекти посадового обличчя, загалом, не підлягають розголосу. Якщо серйозно ставитися до чиновницької етики, то під сумнівом виявляється сам факт того, що називається «публічним життям». Це — доля громадських діячів, політиків і всіх тих осіб, яких із представниками влади, що обіймають посади у держноменклатурі, розділяє межа, переступати яку вони не мають права. Та й якби не було подібних етичних чинників (прописаних і на рівні закону), то, погодтеся, розглядати кар’єрні перипетії окремо взятого чиновника нудно. Так, була сповнена амбіцій робота в Генпрокуратурі, були різні історії з перевіркою трастів, що лопнули, і ексклюзивний скандал з аварією танкера в Одесі, точніше з компенсацією за шкоду екології Чорного моря, яка зменшилася на 18 мільйонів доларів, вочевидь не на користь України... Але писати про це цікаво тільки в двох випадках — або коли такі історії починають розглядати на офіційному рівні, і тоді газета допомагає прозорості й відкритості процесу, або в тому разі, якщо видання спеціалізується на археології брудної білизни. У нашому ж випадку куди показовіший приклад «швидкорозчинного» іміджу, який оперативно впроваджується в життя суспільства і, схоже, також оперативно з цього життя іде.

Зарано скидати з рахунків «народну перевірку». Цим зневажали багато віртуальних будівничих на виборах, цим зневажають і команди, що обслуговують чиновників, бажаючих поєднати посаду з якщо не «зоряним», то хоча б щонайменше «публічним» статусом. Останній вояж Ольги Колінько до Донецька, (на який, буду відвертим, багато інформаційних агентств покладали великі сподівання), продемонстрував силу непідвласного пі-ару народної думки. Вщент набита приймальня жадала правосуддя. З реклами вони знали, що в місті буде людина, котра може розв’язати питання швидко й оперативно, як ніхто інший. А натомість люди, що очікували на прийом, стали свідками справді «оперативного» судилища. Один очікувач, мабуть від нудьги, спричиненої атмосферою надовго завмерлої черги, вирішив зняти історичний момент справедливого суду на любительський фотоапарат. Після фрази глави комітету: «Нема чого ходити і фотографувати», безпосередньо в присутності Ольги Михайлівни, люди з черги відібрали апарата й засвітили ошелешеному фотографові плівку. Помічники офіційного представника правоохоронних органів, який спостерігав по суті за спровокованим інцидентом, нагородили власника камери десятьма з половиною гривнями —компенсація за плівку. Незважаючи на таку протиправність, Володимир Зінченко (так звуть фотографа з Донецька), не скористався своїм правом на компенсацію ще і за моральну шкоду, оскільки, так як і ті, хто хвилиною раніше виривав у нього апарат, був ошелешений гнівною промовою Ольги Михайлівни, фіналом якої стала приголомшлива фраза: «Устигнемо — розглянемо, не встигнемо — не ображайтеся».

Чи став саме цей інцидент причиною того, що вже наступного дня у приймальні залишалися лише ті, хто мав бути тут по службі, чи, може, народний потік висохнув тому, що ті щасливці, котрим удалося потрапити на прийом, не могли уторопати (що палко обговорювалося у черзі), чому не реєструвалися заяви і чому ніхто не одержав вичерпної відповіді стосовно конкретних термінів відповіді, ніхто достеменно не знає. Але ті, хто уважно читає місцеву пресу, помітив напевно, що враженнями про прийом, природно вдячно-піднесеними, поділялися з мешканцями Донецька згідно з чітким медіа-планом, спускаючи матеріали виданням. А самим газетярам так і не вдалося «розговорити» тих, хто побував за чарівними дверима...

Тож, усе можна пояснити і тим, що незважаючи на загальний ріст технологій, наші громадяни дедалі менше довіряють «віртуальним» іміджам, за якими незабаром не залишиться місця для реальних справ.