У  14 років він установив свій перший рекорд — викосив та поклав у валки майже 40 соток високорослої пшениці, у 21 рік вперше підняв штангу, у 45 — виконав норматив майстра спорту. Нині йому 73, він — чотириразовий чемпіон та рекордсмен країни з гирьового спорту, десятиразовий чемпіон України з важкої атлетики серед ветеранів, шестиразовий чемпіон Європи, чотириразовий чемпіон світу серед ветеранів, чемпіон ветеранських Олімпійських ігор 2002 року в Австралії. Не полишає тренувань і досі, по дванадцять годин на добу працює на власній земельній ділянці.

Тривалий час керував Кучаківським держплемзаводом, разом з колективом збудував неабиякий спортивний комплекс. З цією непересічною людиною, Петром Максимовичем Базюченком, міцним чоловіком, фанатично закоханим у справу, якій віддав кращі роки свого життя, мені випала нагода поспілкуватися.
— Петре Максимовичу, почнемо з банального: як ви прийшли у спорт, звідки така цілеспрямованість?
— Усе це ще з дитинства. Умов тоді жодних не було. Так сталося, що я все робив із запізненням: три роки забрала німецька окупація, із запізненням на три роки закінчив середню школу, тому і з інститутом (Білоцерківський сільськогосподарський, за фахом — ветлікар) теж спізнився. Довго не міг виконати норматив майстра спорту — не було умов. Приїхав у село, а тут нема ні залу, жодної кімнатки для занять спортом. Тоді я вже був директором держплемзаводу, тож вирішив «прогалину ліквідувати». І розпочав будівництво спортивного комплексу. За нього ... догану отримав, бо воно непланове було.
Щоправда, згодом її зняли і навіть похвалили. Тоді ми створили потужну матеріально-технічну базу. Та і тренери у нас були непогані. Команда дівчаток із дзюдо одразу посіла перше місце в області.
— А тепер усе це працює?
— Працює, але на ... підприємців. Викинули звідти майже всі види спорту, тренуватись молодь не пускають. Коли відновлять сауну, послуги стануть платними. Організовують такий собі елітний спортклуб. Та що тут дивуватися, коли з дитячого садка зробили дискотеку. То чом би і з комплексу, де вирувало спортивне життя, не зробити більярдну, сауну... Групи — платні, а ми ж бо колись старалися, щоб усе це було безплатне, щоб масовість була.
Та й господаря немає, я вам скажу. Сільська рада самоусунулася від цього. Хоча вона мала б узяти цей спортивний комплекс на свій баланс. Але нікому все це, виходить, не потрібне. Та й коштів у сільському бюджеті на спорт і фізкультуру не передбачено. Поки не буде централізованого фінансування, спорт на селі занепадатиме. Фактично, так уже сталося.
— А ви виступаєте ще на змаганнях. Либонь, без проблем не буває?
— Я тепер на пенсії, але — діючий спортсмен, тренуюся і зброю складати не збираюся. Мрію завоювати ще не один титул. До речі, нещодавно указом Президента України мені присудили державну стипендію (від області потрібно було одного спортсмена висунути, а найтитулованіший, з’ясувалося, я). Поки що на два роки, але сподіваюся, що її продовжать. А може, й довічну встановлять.
Ми добре розуміємо, що в держави і для молодіжного спорту коштів небагато. Тож, коли знаходиться спонсор, то запевняємо його, що здобудемо золоту медаль. А якщо ні — кошти повернемо. Але такого ще жодного разу не було. Я особисто вже чотири рази виїжджав на змагання завдяки міському голові Борисполя Олександрові Михайловичу Придатку.
— Чим завдячуєте спортові?
— Якби не він, то я багато чого в житті не досяг би. Спорт мобілізує, організує людину. Якщо ставиш мету, будь-яка справа піде. Ось я хотів, приміром, майстром спорту стати. Довелося в 45 років змагатися нарівні з молодими. І добився свого.
— Чи вважаєте сучасну молодь загубленим поколінням?
— Усе, мабуть, починається з умов. Якщо раніше ми прищеплювали молоді духовні традиції старших поколінь, то нині про неї ніхто особливо не піклується. Вона живе сама по собі. Раніше в піонерській організації вели певну спортивну роботу, відбувалися змагання. Потім приймав естафету комсомол. Та й на селі спорт підтримували місцеві організації. А нині все розпалося на кооперативи, фермерські та приватні господарства, серед яких у розвиток спорту добровільно вкладають гроші лиш одиниці.
— То як же спорт виживає?
— На селі він дедалі більше занепадає. Якщо у містах, районах ще якісь кошти надають, працюють ДЮСШ, то на селі спорт практично не розвивається. А там, до речі, найбільший потенціал. Коли 1987 року ми побудували спорткомплекс, відкрили його двері для молоді, спортивне життя просто вирувало. Працювало щонайменше з десяток секцій. А в розвитку жіночої важкої атлетики ми вважалися піонерами на Київщині. Запросили заслуженого тренера України з важкої атлетики Миколу Петровича Ратушняка, і він тренував дівчаток, починаючи із семи-восьми років. Нині вже маємо чотирьох майстрів спорту (два — міжнародного класу). А Наталя Скакун (вона сім років у нас тренувалася) встановила 50 рекордів України, посіла перше місце на чемпіонаті світу серед юніорів. 2000 року школу перевели на місцевий бюджет, тож і занепадає все потроху. Умови життя на селі погіршилися, матері не пускають дітей, мовляв, на картоплі не витренуєшся.
— Гаразд, а які ваші найближчі плани?
— Наступного року в Польщі відбудеться ветеранський чемпіонат Європи. І недалеко, і грошей потрібно буде не так уже й багато. Готуватимуся ретельно і мріятиму про високий результат...