Улітку хтось засмагав на морі, хтось на річці, а на Прикарпатті люди засмагали в основному на будовах. Причому не так на власних, як на громадських, і насамперед — загальноосвітніх шкіл. Масштаби шкільного будівництва в Івано-Франківській області б’ють усі рекорди. Починаючи з 1996-го, тут щороку здають шість, сім, десять шкіл, а цього року їх буде 13! За нинішньої економічної кризи це сприймається як «очевидне-неймовірне».
Буде радість новосіль!
Місцеві ЗМІ ледь устигають готувати репортажі зі шкільних новосіль. А кожна новобудова — справжнє архітектурне диво. Зазвичай індивідуальний проект. Класна робота. Все продумано і передбачено. Все доцільно і зручно. Все виконано за європейськими стандартами. А перелік зданих шкіл звучить, як переможна реляція. Приміром, щойно прийняла учнів Незвиська середня школа Городенківського району, розрахована на 366 місць. До вересня планувалося здати лише першу чергу школи. Але люди в пориві ентузіазму («робимо для своїх дітей») спорудили її всю на одному диханні. У Снятинському районі справила новосілля неповна середня школа у селі Тулукові. Здані перші черги двох великих шкіл у селах Нижньому Вербіжі Коломийського і в Космачі Косівського районів, кожна з яких розрахована більш як на 600 місць, а також неповна середня школа в селі Лючках того ж Косівського району на 90 місць. Цікаво, що у цьому районі ще дві школи готуються до перерізання стрічок. Це початкова школа в селі Смодні і середня у Нижньому Березові (приймуть 320 учнів), будівництво яких триває дуже активно. Не зменшують темпи роботи на спорудженні Битківської школи Надвірнянського району. Стала до ладу друга черга школи № 15 у місті Івано-Франківську (спортивна й актова зали). До 1 жовтня планує прийняти дітей школа в селі Розточках Долинського району, що розрахована на 192 місця. Обіцяють, що це буде архітектурний шедевр, школа-«лялечка», не гірша, ніж відома Гутівська школа Богородчанського району, яку в народі називають «президентською». Школа в Розточках споруджується коштом Міністерства транспорту (міністр Георгій Кирпа) за сприяння народного депутата України Василя Бартківа. Шкільні новосілля святкують або до них готуються практично у всіх районах. Нові школи вже прикрасили села Кінашів Галицького району і Чорнолізці Тисменицького. Майже готова школа в селі Світанку Рогатинського району. В області цього року працює 13 шкіл, які загалом мають змогу прийняти близько 3000 учнів.
Але прикарпатці і не думають збавляти темпів. Є вже програма на наступний рік, де знову заплановано здати не менш як 10 шкіл. Тут зводять ще й лікарні, фельдшерсько-акушерські пункти, клуби. Такий «прикарпатський феномен» багатьом видається, м’яко кажучи, фантастикою: як в умовах скрутної економічної ситуації область спроможна витримувати таке будівництво? Де знаходить вона для цього ресурси — матеріальні, людські, фінансові?
Раніше водночас будували 90 шкіл, розповідають мені в обласному управлінні освіти. Грошей багато не було. Кожен район, школа просили: дайте нам пару копійок. І вони їх отримували — якихось п’ять, десять чи п’ятнадцять тисяч. Це був мізер порівняно з потребами. І, ясна річ, жодної користі від цих фінансових вприскувань не було. Довгобуди продовжували заростати травою.
Голова ОДА Михайло Вишиванюк, досвідчений господарник, на свій страх і ризик зламав практику розпорошення коштів як неефективну і взяв курс на концентрацію людських, матеріальних і фінансових ресурсів на певних об’єктах: цього року на одних, наступного — на інших. В результаті саме такої «політики» на Прикарпатті з’явилися оновлені міста і села. Почали з’являтися нові школи, лікарні, клуби, бібліотеки. Майже в кожному районі визначався головний об’єкт і всі кошти — з обласного, державного, районних бюджетів плюс людські ресурси спрямовували туди.
За толокою толока
Ще один «секрет» у прикарпатців — майже всі об’єкти тут споруджують методом народної будови. На Прикарпатті він має глибоке історичне коріння. Те, що нині називають «народною будовою», — це, по суті, не що інше, як толока. А толока в галичан завжди була в пошані. Люди споконвіків допомагали один одному зводити оселі, виконувати важкі господарські роботи. На підмогу скликали родичів, сусідів, друзів, знайомих і всім миром навалювалися на роботу. В народі недарма кажуть, що гуртом і батька легше бити. Те, що господареві довелося б робити місяцями, громада виконувала за день. Причому за роботу зазвичай не платили. Обходилися частуванням. Та в майбутньому господар мав «віддати» цей день тим, хто йому допомагав. Згодом таким чином будували громадські будівлі — церкви, клуби, читальні, лікарні, пам’ятники. Завжди знаходилися ініціатори, які «проштовхували» ідею, збирали гроші, заготовляли матеріали, організовували толоки. Ніколи не переводилися в Україні і меценати, які офірували свої заощадження на добрі справи. Все робили виключно на добровільній основі. Силою громадського обов’язку і свідомості кожного. Саме вкоріненістю цієї традиції можна пояснити те, що на Прикарпатті метод народної будови швидко відродився у наші часи. Особливо на будівництві сільських храмів. Нині церкви зводяться винятково за допомогою всієї громади. Таким само чином насипано священні для галичан символічні могили січовим стрільцям, воїнам УПА, збудовано чимало музеїв і пам’ятників.
За кожною будовою було закріплено конкретних працівників владних структур. Кожне управління, відділ і навіть освітянський кабінет відповідали за певні роботи. В результаті на кожній будові влітку щоденно працювало не менш як двісті осіб, зокрема учителі і батьки. Саме цим можна пояснити, що сталося те, у що мало хто вірив: за два літні місяці вдалося зробити неймовірні речі. Новобудови нині стали справжніми окрасами населених пунктів. А для керівників району ці об’єкти нерідко ставали перевіркою ділових і організаторських можливостей.
Ведучи будівництво шкіл майже у всіх районах, в області не забули ще й про програму «Шкільний автобус». Хоч як це дивно, а її перевиконано! Раніше мова йшла про передачу школам п’ятьох автобусів, а фактично подарували дев’ять, причому і новобудовам, щоб поліпшити до них підвіз учнів і вчителів. Якщо автобуси — це подарунок освіті до нового навчального року від облдержадміністрації, то п’ять комп’ютерних комплексів — подарунок від обласної ради. До того ж це те, що навіть не планувалося. А, кажуть в управлінні освіти, дев’ять автобусів — майже 400 тисяч гривень, та й комп’ютерні комплекси — ще майже 250 тисяч. Це дуже дорогий презент.
Нині відроджується й інша традиція. Щоб школа була не лише місцем, де діти отримують знання, а й соціальним, духовним центром села. Приклад цьому — Незвиська школа. Красива, простора, якою, за словами Михайла Вишиванюка, може пишатися вся Україна. Вона вирішила взяти під свій дах чимало інших сільських установ. Тут, зокрема, буде розміщено фельдшерсько-акушерський пункт, сільську раду, філії районної музичної школи і обласного центру туризму і краєзнавства, сільську бібліотеку. Саме сюди планують перевести і дитсадок, а актову залу використовувати як клуб. Школа велика і місця вистачить всім. Так само планують зробити і в Нижньому Вербіжі.
Ось так виростають на Прикарпатті нові школи. Чи треба їх зводити нині в такій кількості, коли дитяче населення з кожним роком скорочується? Галичани дотримуються тут єдиної думки: поки в селі є школа, доти живе село.
Івано-Франківська область.
