Рубрика «+/- журналіст», на мою думку, дуже актуальна. Адже журналісту доводиться стикатися з безліччю проблем у своїй роботі. Одна з них — проблема ліцензування інтернет-видань (прирівняти їх до якого-небудь ЗМІ). Сподіваюсь, у багатьох виникнуть думки щодо цієї теми і розпочнеться дискусія.
Про появу четвертого ЗМІ — Інтернету — говорять дуже багато. Звичайно, це нове місце праці й джерело для отримання інформації.
На жаль, мережа не стабільна у всіх своїх аспектах. Стабільність починається, коли законодавчо гарантовано певні права. Україна позбавлена цього. Та кількість документів, що вже є («Указ Президента України про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні» від 31 липня 2003 р., № 928, та «Постанова Вищого арбітражного суду України про питання захисту авторських прав в Інтернеті» від 5 червня 2000 р., № 04/5-7/82), не дають цілковитої картини.
Журналісти, і не лише, вирішили створювати свої проекти — веб-сторінки, портали в мережі. Попервах це набагато дешевше і необхідна менша кількість устаткування. Але, як кажуть, безплатний сир буває тільки в мишоловці.
Оплачуючи рахунок за адреси, ми платимо за повітря. Чому? Коли ви орендуєте поштову скриньку на пошті, то оплачуєте за порожнину всередині, яка наповнюється в міру надходження потрібною вам кореспонденцією. Ви не станете власником скриньки. Провайдери так само нічим не зобов’язані нам. Як це виходить? Усе дуже просто: під час купівлі адреси з вами укладають угоду на «реєстрацію та підтримку доменного імені». Документ цікавий тим, що Реєстратор, зареєструвавши вас, не несе практично жодної фінансової відповідальності (хоча обіцяє вести переговори для розв’язання суперечок). Довести порушення в мінливому віртуальному світі дуже важко. «Притягувати» докази до чинного законодавства ще важче, а спеціальних законів для провайдерів ще треба пошукати.
У договорі є ще одна гарна фраза: Реєстратор не несе відповідальності за зміст. Хіба не нагадує вона Пілатову позицію «вмивання рук»? Ніби ті, хто продають доменні імена, не підтримують сервери з порнографією, расизмом, екстремізмом. Гроші беруть однаково у всіх. З’ясовується, поки не може бути й мови про пристойніші українські домени.
Хочу звернути увагу на те, що нам треба терміново ліцензувати інтернет-видання (як в інших країнах) на рівні з газетами, телебаченням, радіо.
Зрозуміло, після ліцензування певна кількість скандальних електронних видань зникне. Мені можуть закинути намагання обмежити свободу слова, але обмеження бруду може дати змогу розпочати розмову про якість чи хоча б україномовність веб-сторінок.
Розмови щодо невеликої кількості тих, які читають українською, є підтвердженням мовної обмеженості тих, хто так каже.
Наприклад, я спокійно читаю українською, російською, польською, повільніше білоруською та англійською.
Щодо потенціальної аудиторії читачів, то в білоруської мови вона ще менша, а вони нею створюють сайти. І ще одне, на білоруських веб-сторінках не обов’язково присутня версія іншою мовою.
Треба робити українською, а читач знайдеться сам.
Ліцензування дасть журналістам якесь реальне місце роботи. Я сама випускаю інтернет-видання «Аксіома» (www. aksіoma. lvіv. ua). Хотілося якось затвердити, що воно моє. В податковій я зареєструвалася як приватний підприємець з видом діяльності: видавець інтернет-видання «Аксіома». Це не найлегший шлях створити робоче місце для журналіста. Не з розмов знаю, чому треба впорядковувати правовідносини щодо world wіde web.
Будь-які повідомлення блукають мережею. В деяких, як у скринці Пандори, є зло. Брехня, чутки, спеціально сфабрикована інформація — не мають жодних позначок. Не можна довіряти нікому, і водночас мусиш вірити усім.
Інтернет, безперечно, віртуальний світ, але офіційно чинні закони ніхто не відміняв.
Незахищеність авторських прав може стати актуальною проблемою для кожного, хто подаватиме свою інформацію в мережі. Її можуть скопіювати і навіть не подякують, про фінансову компенсацію взагалі не йдеться.
Журналісти мовчать, не домагаються врегулювання й реальної дії Закону «Про авторське право...» в Інтернеті тільки з однієї причини — вони так само «беруть» чужу інформацію і видають її за свою. Який дурень кусатиме руку, яка його годує?! Справді цікаву та свіжу інформацію беруть з мережі, підписують власним ім’ям, і гонорар у тебе в кишені. Якщо вимагатимуть посилання, то і прибутками потрібно ділитися. Хто сам не грає за правилами — не вимагатиме чіткого дотримання регламенту.
Журналісти не відчувають переваги того, що пославшись на джерело в мережі, знімають відповідальність у разі подання недостовірної інформації.
У разі ліцензування інформаційні портали Інтернету даватимуть перевірену інформацію заради уникнення матеріальної відповідальності.
Розумію, що без ліцензування вільніше політ думок, жодної відповідальності за написане, але ніяких прав на свою роботу в мережі ви теж не маєте.
Ліцензуймося, бо ми того варті!
Інакше анархія стане синонімом ставлення до world wіde web. Мені можуть закинути, що проблеми, пов’язані з мережею, хвилюють небагатьох. Журналіст може відкинути Інтернет, та все одно він приречений на інформацію, праматір’ю якої сьогодні є мережа.
Ще одне: якщо журналісти не почнуть працювати над змістом домену ИА, то їм доведеться дотримуватися правил, встановлених іншими. Поки йде нав’язування з боку програмістів щодо форми подання матеріалу, мережева журналістика буде сиротою. Тільки якщо журналісти розпочнуть саме Журналістику в мережі, ще є шанс вийти із занепаду Уанету.
