Усячина таки на світі бува... щойно Мексика розгорнула у Києві фотовиставку під такою назвою. А з рік тому кияни мали змогу оглядати іншу — «Великі майстри народного мистецтва Мексики». Що воно? Використання переваг прямого спілкування двох древніх народів? Задуматися, — ні! не на простій цікавості і використанні нових можливостей, які утворилися в житті України щойно, розходиться. І перша виставка (не випадково), і друга — як продовження розмови з погляду поточного дня, ніщо інше, як перемова небайдужих душ двох народів, мексиканського та українського, їхнє бажання краще взнати один одного, а можливо, і переконатися на прикладі іншого в несхибності, в правильності способу життя на землі. Хороше це діло, обмінятися своїм, виживати і жити! Адже тут розходиться не на етнографії, більш цікавої і зрозумілої фахівцям, а про найскладнішу і найістотнішу історію, ту, яка не обмежується датами чи війнами, чи революціями, тут йдеться про історію двох давніх людських формацій, культура яких зберегла їхню самобутність в оточенні чи сусідстві зовсім несхожих інших народів. І там, і тут могутній північний сусід. І там, і тут свій погляд на прогрес, багатство чи наживу. І тут, і там, попри великі віки (тисячі і тисячі літ) несміливе постійне споглядання — як бути? З грунтом? З лісом? Зі свійськими тваринами і птахами. Скільки чого вирощувати? Запитань справді багато, а відповідь хоч і лунає, та подає голос надто тихий, і тому чує його далеко не кожний.
Мовлено, найважливіша з історій це та, яка вкарбувала у собі увесь досвід, сказати б, намулу великих віків, за яких людина народилася, зростала, пасла худобу чи сіяла-жала, їла щось і у щось вбиралася... мовиться про історію внутрішнього життя народу, таку несхожу у кожного, та коли придивитися, майже однакову у всіх!
Гарну справу робить Мексика, повівши розмову про поточне життя з погляду віків. «Великі майстри Мексики», «Барвисті площини» — усмішка через океан, мрійливий запит — брате-чоловіче, а що здається тоді?! Як було? Як буде? Про що говорять твої Земля і твоє Небо? Як нам бути усім, людям?
Якби у внутрішнього життя народів таки був календар, то виглядати б він мав приблизно так, як «Великі майстри Мексики»... а зрештою, у кожного своє.
Я підростав серед переселенців. Це був кріпкий, ярий народ — лемки. Ті, ті які говорили, ми — не українці, ми — лемки! З ними не могли нічого поробити навіть поляки, народ не з останніх. І ось одного разу, коли мене це вже цікавило, переді мною розкрилася лемківська скриня... Гачі! Найбільше чудо, яке так вразило, що запам’яталося на все життя. Хто сьогодні знає, що таке гачі? А промовте Левіс... хто б не знав, найкращі джинси! Пишучи ці рядки, я перерив усі словники, які маю, щоб перевірити себе. І заспокоїв мене тільки словник, у створенні якого брав участь Максим Рильський. Гачі — домоткані штани, виварені у складному розсолі, які одягав чабан, стаючи до отари...
Розсуваючи виднокола, цілком несподівано зазнайомився з іншим нашим народом, з гуцулами. Дідо Михайло, старійшина роду, був мовчазний і величавий. З розкішними срібними цісарськими вусами, які він не голив жодного разу. Тоді він уже був після заслання до Сибіру. Його дім на схилі був найбільший, а сам схил гори увесь в камінній мережці мурів у зріст людини, тоді порожніх, а колись для овець. Так ось, гостюючи у діда Михайла, я якось-то заїкнувся про те, що хотів би побувати в Косові, на ярмарку. Молода газдиня, дружина дідового сина, одразу озвалася: «Грицьку, а що б ти там хтів? — «Ну, не знаю... Подивитися. Кожухи. Киптарі».
Другого дня мене покликали до світлиці. Сиділи тільки дідо Михайло... Молода газдиня кудись зникала і, увійшовши, наклала на мої плечі гуцульський киптар... я стоячи, роздивлявся, і мовчав. Я тоді вдруге жив у Москві. Але не думка, як би я там виглядав у такому вбранні, зціпила мою губу... Я образу збагнув усю знаковість, гербовість такої речі. За нею, за її створенням, було все життя Карпат.
Чотири воли пасу я...
Чи як там співає Марія Стеф’юк.
Вівці мої вівці...
То був справжній, як життя під сонцем, людський витвір, для якого знадобилося усе, що давали Карпати —- шкурки з овець, жили з волів, барви-кольори фарб. І, звичайно ж, що найголовніше, майстри. Кожен знавець своєї маленької частки. А всі гуртом вони й сотворили річ, яка мала свідчити про вічність укладу життя. Хвалу Карпатам!
Врешті-решт я вимовив єдине слово:
— Важкий!
Киптар з мене зняли. І пішов він назад, туди, де зберігався до того часу. Нещодавно я панічно оглянувся на обійстя діда Михайла, коли побачив документальний фільм французів про козопаса з Корсики, діда, який на схилі гори утримував стадо кіз. Де острів Корсика, а де Карпати! І скажіть же, дім і кошара корсиканця, і увесь схил гори були вподіяні однаково! І кози собі паслися. І всього одні людські руки, із споконвіку знаючи що й до чого, годували вишуканий Париж козячим сиром. Прикро, але на мій час загони для овець у діда Михайла завжди зоставалися порожніми. І взагалі, якщо пригадати, останній ранок, за якого я виходив звідти, був для мене дуже сумний. Уночі ліг сніг. Люди метнулися до отари розбирати своїх овець. Уздовж дороги йшла молода жінка-мама. Вела на благенькому налигачі єдину овечку, за якою з прутиком у руці дибав хлопчик... «Щоб не забулося!»
Сьогодні, коли багато чого доводиться відроджувати, повертати, обидві виставки з Мексики просто приречені на великий успіх, адже вони вчать не волів пасти, не за плугом ходити, а думати, думати і не з усього кепкувати. У найвіддаленіших давнинах либонь теж було чимало спроб щось міняти, і, мабуть, помилок. Але ж зараз видно, залишилося тільки те, що зберігало і зберігає людську душу живу! От про що до нас промовляє не надто багата, але все ж усміхнена Мексика. Зі своєю мудрістю. Зі своєрідною красою.
Вдивляйтеся. Ось воно, свято. Перед вами.