Реформаторські ідеї формують і реалізують в Україні приблизно за одним і тим cамим сценарієм. Спершу проголошується рятівна шляхетна ідея, яку відразу ж міфологізують у публічних виступах та через мас-медіа, після чого влада заходжується впроваджувати її у життя, незважаючи на логіку, закони природи й суспільства.

Саме так було й з ідеєю земельної реформи. Почалося з того, що письменники з журналістами вдосталь наплакалися з приводу нинішніх, а ще більше колишніх селянських бід, потім до хору плаксіїв приєднався добрий гурт партій, основною програмною засадою яких значився захист селян. При цьому жодна з партій чи громадських організацій на заявила, що кривдитиме селян, тож ворог у селян швидше гіпотетичний, віртуальний.

Частина селянських партій закликала рятувати й розвивати колгоспно-радгоспну систему, а інша, навпаки, доводила, що першопричиною селянських бід і продовольчих нестатків у країні є саме колгоспно-радгоспна система, а тому хліба й добра в Україні не буде доти, доки від цієї комуно-більшовицької химери не лишиться й сліду. До дискусії активно прилучилися вчені, після чого всі вкупі дійшли висновку, що «земля — селянам». Бо так колись було за царя і нині в усьому світі чи, принаймні, в тій його частині, котра, на їхню думку, цивілізована. Після реалізації гасла «Земля - селянам!» українці не тільки не журитимуться, чим пообідати, але й завалять хлібом Західну Європу.

На користь цієї еврики наскладали цілі скирти доказів. Чи не найбільше смакували списану в російського публіциста Черниченка придибенцію про неймовірно високу продуктивність дачних та присадибних ділянок, буцімто три відсотки сільгоспугідь, котрі під присадибними ділянками, дають 25-30 відсотків сільськогосподарської продукції. Статистики натякали, що під присадибними ділянками не три відсотки, а вдвічі більше, і що виробляється там не чверть валової продукції, а чверть її вартості, що зовсім не одне й те саме, бо троянда з присадибної теплиці дорівнює двом пудам пшениці за ціною, але не за харчовою цінністю, і що приватні корови продуктивні й прибуткові тому, що їхні голови в колгоспних яслах, а дома лише вим’я. Проте реформатори на такі резони не зважали, а, навпаки, чимдуж налягали на педалі, рухали реформи. Сперечалися хіба про те, як землю ділити: вздовж, упоперек чи наперекосяк? Зійшлися на тому, що землю пошаткувати треба дрібнесенько, щоб кожному вистачило, але при цьому й не порушилася цілісність сільськогосподарських угідь та виробничо-господарських комплексів. Як таке може бути, щоб і покришити й цілим лишити, знають хіба що українці з росіянами, особливо ті з учених-аграріїв, котрі родом із босоногого дитинства.

Результати перевершили найсміливіші сподівання. Площі під приватними господарствами збільшилися усього в два з половиною разу, а частка виробленої ними сільгосппродукції зросла до 65—80 відсотків. Настало, як колись казав один з вождів, запаморочення від успіхів. І вже мало хто помітив, що кількість вироблюваної приватним сектором продукції, коли рахувати в тоннах, лишилася приблизно незмінною. Це означає, що віддача від присадибного гектара після збільшення площ у два зі половиною разу зменшилася також у два з половиною разу. Словом, виходить не арифметика з статистикою, а суцільна придибенція. А от продукції, котра від колгоспів, поменшало і у відсотках, і в реальному вимірі. Що начебто не лишає сумнівів у правильності обраного курсу реформ і навіть народжує нові мрії. Про часи, коли одні багатітимуть з того, що заставлятимуть землю в банках, інші — здаючи її в оренду, ще інші — торгуючи нею. Та хоч як спокушає перспектива розбагатіти не працюючи, все ж насмілюся висловити деякі сумніви з приводу нинішньої аграрної реформи, розпаювання й привласнення землі та перетворення її на товар.

1. Земля не є рукотворною річчю, а життєвим простором і умовою життя всього сущого на планеті, відтак, може бути приватною власністю лише як виняток і коли це не суперечить інтересам та волі суспільства за умови забезпечення дієвого контролю з боку суспільства. Але такий контроль від приватної власності лишає хіба що тінь. З таким самим успіхом хтось може уявити себе й власником небесної тверді — за чиновником, що за певну суму розкроїть небо й видасть на нього папірця з печаткою, справа не стане.

2. Відсутня соціальна база реформи. В Україні немає соціального прошарку з відповідною матеріальною базою, представники якого могли б перебрати на себе виробничі та соціальні функції колгоспів і радгоспів.

3. Реформу проводять усупереч волі й інтересам того соціального прошарку, на користь якого реформа начебто здійснюється. Більшість членів колгоспів і робітників радгоспів (в окремих регіонах до 95%) були рішуче проти приватизації землі, тому що це суперечило їхнім інтересам.

4. Реформа ігнорує права на землю тих громадян, які не є членами КСП. На землі працювали не лише члени колгоспів і працівники радгоспів, але й трудові загони з армії, промислових підприємств, учні, студенти, вчені, службовці. Ратну повинність із захисту землі громадяни також виконували, без огляду на приналежність до соціального стану.

5. Реформа нівелює майновий внесок членів колгоспів. Колгоспи початково створювалися на основі добровільно-примусового усуспільнення часток раніше приватного майна. Ці земельні та майнові частки не були рівними й зовсім не враховані під час розпаювання землі та майна колгоспів.

6. Реформа нівелює трудовий внесок самих колгоспників: розмір земельної частки не залежить від трудового стажу, право на земельний і майновий пай не визнається за селянами, котрі споконвіку трудилися в колгоспі, а за рік-два перед виходом на пенсію змінили місце роботи. Натомість право на пай отримали ті, кого за рік або й за день до розпаювання було внесено до списків працівників сільськогосподарського підприємства.

7. Земля передається у власність і тим, хто не може, не хоче, не вміє її обробляти, ніколи цього не робив і не збирається робити. А це перетворює на фікцію принцип «земля належить тому, хто її обробляє».

8. Реформа передбачає створення багатомільйонного соціального стану землевласників, за якими визнається пріорітетне право отримувати прибутки без праці, порівняно з маловиразним правом орендарів працювати на землі й отримувати доход із праці та вкладених у виробництво коштів. Отже, реформа спонукає до змагання за власність, котра приноситиме зиск без праці. Створюється клас землевласників, число яких у кілька разів переважатиме кількість тих, хто реально працюватиме на землі, що спричинюватиме соціальну, моральну, психологічну й політичну напругу, буде каменем спотикання для еволюційних позитивних змін в аграрній галузі. Землевласники претендуватимуть на частку національного продукту не залежно від трудової участі в їх створенні, а пропорційно до належної їм частки власності, яку вони не створили і не купили, а отримали згідно волі реформаторів.

9. Селяни та інші громадяни поставлені в нерівні умови: селяни мали право вкласти свій приватизаційний сертифікат у будь-яке приватизовуване підприємство й при цьому зберігали право на привласнення землі, а неселяни не мали права вкласти свій сертифікат у сільськогосподарське підприємство.

10. Реальна вартість паїв неоднакова. У приміській зоні, де землю внаслідок змови з владою легко перевести з рільництва під забудову, земельний пай розміром 3-4 га коштуватиме 150-200 тисяч доларів, тоді як сільськогосподарську землю у віддалених районах ніхто не хоче ні купувати, ні брати в заставу. В реальності це означає сторазову й більше різницю в ціні земельних паїв.

11. Реформа створює сприятливі умови для авантюр, спекуляцій, зловживань, хабарництва й корупції, а не для сільськогосподарського виробництва. Зловживання бачимо скрізь, а позитивні зміни — як окремі винятки.

12. Справу розподілу й привласнення державної землі було довірено механізму, проти якого вона спрямована - функціонерам та керівникам колгоспів і радгоспів.

13. Землю колись забрали в одних фізичних осіб, а віддають її зовсім іншим. Дещо утрируючи, можна казати, що земля передається саме розкуркулювачам і хіба як виняток — спадкоємцям розкуркулених.

14. Ігноруються регіональні та інші відмінності щодо набутих до колективізації прав власності на землю. На Східній Україні до колективізації право власності на землю виникало за різних обставин. Одні, важкою працею заробивши гроші, купували землю, інші — отримували від общини під час столипінської реформи, ще інші — купували під банківські кредити, які так і не повернули. Потім більшовики все це стерли і наділили селян землею згідно власного розуміння доцільності й справедливості. На початку тридцятих років, за колективізації, радянська влада відібрала землі, якими наділила селян кількома роками раніше. Непокірних при цьому відправили до Сибіру та пустили в «розход», після чого на селі, в колгоспі, лишилися розкуркулювачі та ті, що їм покорилися. Пройшли, пронеслися криваво-вогненним смерчем роки. А вже на спаленій, спустошеній руїні всенародними зусиллями й всенародною працею поставало нове село, де були і вагомі набутки, і здійснені мрії та надії, і радісні свята, і розчарування, а в цілому — клубок складних проблем. Праця в колгоспі поступово прирівнялася до праці на державному підприємстві, де виробничі програми виконують наймані працівники за гарантовану плату. І зараз навряд чи хто пам’ятає про забрані до колгоспу бики й коні, та де були межі в 1929 році. Останні тридцять передреформних років в обробітку землі брали участь практично всі суспільні верстви, матеріально-технічна база сільського господарства створювалася за рахунок бюджету, отже, всенародних зусиль і коштів. Як тут визначити, хто і якою мірою «обробляв землю», а також кому і яку «повертати»?

По-іншому складалося в Західній Україні, а надто в Закарпатті. Там радянська влада забрала в колгоспи землю, право власності на яку надбане і засвідчене відповідно до цивілізованих процесуально-правових норм. Там землю не наділяли і не отримували, а купували, десятиліттями цілою родиною працюючи задля цієї покупки.

На Східній Україні вже не лишилося людей, котрі можуть документально підтвердити право власності на землю, а в Західній Україні, де колективізацію проводили наприкінці сорокових років, є багато живих людей або їх прямих спадкоємців, які документально можуть підтвердити своє право на землю і майно, котре в них реквізували більшовики іменем Української Радянської Соціалістичної Республіки, і яке зараз ділять та привласнюють іменем України.

16. Розпаювання землі створює додаткові, часто нездоланні труднощі для підприємців, котрі хочуть отримати землю в довготривале користування для сільськогосподарського виробництва. Для сучасного ефективного сільськогосподарського виробництва потрібні площі в тисячі гектарів, таким чином, доведеться укласти тисячі, а в масштабах країни — сотні тисяч, навіть мільйони угод про оренду, а це непродуктивна трата праці, коштів, часу. Через роки орендарі матимуть справу з примхами та забаганками спадкоємців землевласників, і апетити цих спадкоємців з часом зростатимуть.

17. Затрати на розпаювання, оренду, увесь обсяг рутинної канцелярської роботи, контролювати яку неможливо, лягає на бюджет та на собівартість сільськогосподарської продукції, зменшує її конкурентоспроможність.

18. Не всі орендарі спроможні сплатити відсотки від вартості паю. Відтак спроба влади перекласти тягар соціальних турбот про селян на плечі нових користувачів-орендарів землі обертається невдоволенням і розчаруванням, новим соціальним напруженням.

19. Використання землі як застави, як джерела інвестицій несумісне з правом власності мільйонів селян на землю. Банк не вестиме справи з дрібними власниками, які просто не зможуть самостійно здійснювати банківські операції. Отже, одне з двох: або земля не використовуватиметься як джерело інвестицій, як застава при отриманні позик, або право розпорядження, користування та володіння землею від початку переберуть на себе другі особи, а це означає фактичне, а потім і формальне відчуження землі від власника. Тож ідея створення мільйонів землевласників від початку обертається обманом, фікцією.

20. Реформаторські заходи рихтуються під надмірно великим впливом закордонних радників і фінансових кіл, під вольовим натиском демагогів від політики й аграрної науки, але без перевірки практикою або хоча б на рівні теоретичного попереднього моделювання. В цілому аграрна реформа опирається на припущення, міфи та ілюзії, а не на аналіз реальної ситуації. 

А до щастя було так близько...

Україна успадкувала від СРСР агропромисловий комплекс, який мав величезний запас міцності, надто в частині його фондів, матеріально-технічної бази, залишками якої користуються й донині. Лишалося раціоналізувати взаємини АПК й держави, провести не шокову, а оздоровлюючу терапію, оперту на реалії й здоровий прагматизм. Наприклад, для становлення й розвитку фермерства цілком вистачило б земель запасу та неефективно працюючих колгоспів і радгоспів.

Загалом, які можуть бути заперечення проти приватної власності як такої? Якщо хтось хоче придбати у приватну власність курку або порося, то він їх купує, привласнює, що не викликає жодних заперечень. Крім випадків кримінального походження речей і коштів. Тобто від початку має бути ясно, що приватна власність виникла на законній основі, на грунті, переважно, особистої праці. З землею ж, бачимо, все навпаки. Сперш її ділять на підставі приналежності до нечітко визначеного соціального стану й одразу ж лишають місце для костилів, на яких буде змонтовано механізм переділу землі на користь, знову-таки, не землеробів, а гендлярів. Відтак, виробники, а в кінцевому рахунку — споживачі харчів довіку муситимуть платити данину створеним реформаторською волею землевласникам. Про декларовані на початку реформ наміри допомогти селянам влада забуде навіть швидше, ніж про обіцянки збагатити городян поділеними заводами та фабриками.

Далі. Якщо вже владі, котра начебто має захищати майнові інтереси держави, так приспічило торгувати землею, то чому б це не робити просто, через аукціони, і щоб гроші надходили до бюджету, а не в кишені всіляких функціонерів. На таких само засадах запроваджувати й оренду. Адже й зараз приватно-комерційні структури, що користуються тисячами гектарів орної землі, з приводу оренди мають справу не з сільськими пенсіонерами, а з керівниками КСП та державними адміністраціями. Для успішного ведення сільськогосподарського бізнесу потрібна не приватна власність на землю, а гарантії довгострокового користування нею, аж до того часу, коли повернуться з прибутком вкладені кошти, відпрацює амортизаційний строк техніка. З правом продовження цього терміну. Та щоб було конкурентне ринкове середовище, простий й прозорий механізм руху землі (тобто, права її сільськогосподарського користування) до ефективного, умілого, удачливого користувача.

Не викликає заперечень і передача в приватну власність присадибних ділянок. А от нарізування нових, надто іногороднім, має бути не по блату, не за хабарі, а за плату, щоб гроші надходили до місцевого і державного бюджетів. Справедливо було б дозволити розраховуватися за купівлю землі заощадженнями, які так нахабно привласнила держава. Власне, земля — це останнє, чим влада ще може розрахуватися по знецінених вкладах, які матеріально забезпечувалися, пригадаймо, усім надбанням держави, а не працею дітей і онуків, як зараз переконують і законодавча, і виконавча влада, і ліві, і праві, і середульші... З того надбання лишилася хіба що земля.