Центр медико-соціальної реабілітації одиноких людей похилого віку віднедавна почав діяти при Олександропільській дільничній лікарні.
На осінньому, але теплому ще надвечір’ї у затишній альтанці посеред просторого, заквітчаного яскраво-жовтими чорнобривцями та строкатими айстрами подвір’я сиділи у тісному півколі поважного вже віку жінки, придивляючись до свого міцного на вигляд ровесника та прислухаючись до кожного його слова. А може, тільки вдавали, що прислухаються, бо дехто й дрімав собі тихенько, гріючись в останніх променях сонця, що котилося за горизонт. Та він, обіпершись на ціпок, попри все, читав з газети про безперервно суєтне життя-буття, яке вирувало поруч, — за парканом садиби, де знайшли притулок вони, самотні й престарілі, і далеко-далеко за межами цього блаженно тихого куточка. Декотрі з перехожих сприймали таку райську ідилію з розумінням, решта — співчутливо. Не можна було не помітити й заздрісних поглядів.
Розкіш
— Тут створено всі умови для відпочинку й лікування (за бажанням) протягом від двох тижнів до шести місяців, — каже голова тутешньої сільради Людмила Муркович. — До того ж проживання, харчування і медичне обстеження — безплатні. Це, як на наші часи, — неабияка розкіш для обездолених.
— До того ж до послуг пацієнтів фізкабінет, стоматолог, масажист, інші фахівці, — додає завідувачка центру Людмила Шатько. — За їхнім здоров’ям постійно стежать терапевт Микола Трофимов, медсестри Юля Каширська, Люда Глинюк та Надя Смерека. Прекрасні побутові умови. Є телевізор, газифікована кухня, кімната для спільного відпочинку, санвузол і навіть водонагрівач. Затишок створюють м’які та зручні меблі, килими.
Лікарняна історія
Реабілітаційний районного значення центр обслуговування людей похилого віку в Олександрополі почав працювати недавно, кілька тижнів тому. Це промовисте свідчення реабілітації прадавньо нетлінних людських чеснот і передусім доброти. В усі часи Олександропіль — колись Лугівські хутори Запорозького козацтва, які розкинулися біля підніжжя скіфського кургану та поблизу головного чумацького шляху — славився не тільки добропорядними, а й благочинними господарями. У 1903 році тутешня громада була стурбована стрімким поширенням серед населення смертоносних епідемій скарлатини, тифу, дифтерії, сибірської виразки і холери. Смерть косила малих і старих. Не допомагала навіть визнана в цих краях словесна магія знаменитих лугівських народних цілителів. Що робити? До царя — далеко, місцеві благодійники були не вельми щедрі. І тоді селяни взялися за спорудження методом народної будови фельдшерсько-акушерської лікарні. Одна-єдина на сотні кілометрів навкруг, вона стала справжнім осередком здоров’я. Згодом давню та добру славу свою лікарня примножила за років громадянської та Великої Вітчизняної воєн. Тут діяли тилові шпиталі для поранених. І бійці одужували, як за помахом чарівної палички. А, може, тому, що потрапляли в незвичайну тутешню ауру приязні та співчуття. Традиційне для олександропільської громади піклування не тільки про фізичне, а й духовне здоров’я односельчан збереглося й донині. Уже за радянських часів сюди до знаменитої і легендарної цілительки-костоправа Євдокії Холодної приїздили на лікування звідусіль. Якось, розповідають, в інвалідному візку навіть прибув із самісінького Києва відомий на той час у медицині вчений. «Перебрала» тоді баба Дуня, як називали народну лікарку земляки, кожну професорську кісточку. Той за деякий час прийшов знову до неї, але вже на милицях. Утретє летів, пританцьовуючи, й привселюдно обсипав бабу Дуню грошима з розпечатаних пачок...
Невдовзі, після розпаду СРСР, не епідемії, а соціальне зло «косило» села: повсюди, колись заможні, вони почали занепадати, а відтак постало чимало проблем, з-поміж яких і найболючіша — вбогість одиноких престарілих. Не обминула ця біда й Олександропіль та навколишні хутори. Ще тоді добрими намірами громади було створено при славнозвісній лікарні будинок для престарілих. Та проіснував він недовго — далося взнаки загальне фінансове нездоров’я країни.
Благородство
А нинішнього року — саме напередодні 100-річчя Олександропільської лікарні — тут гуртом та самотужки, як і століття тому, взялися за подолання тяжкого соціального зла. Людмила Муркович (за фахом — історик) переконана: корені предковічного благородства не засихають ніколи і завжди дають добру поросль. За підтримки адміністрації Солонянського району вона спільно з депутатами своєї сільради стала організатором народної толоки для опорядження знову-таки при лікарні центру реабілітації людей похилого віку. Адже здійснити задумане за мізерні кошти, виклопотані депутатами, було неможливо. А втім, довго переконувати, закликати та агітувати земляків до благодійності й не треба було. До жахливих розваль, в яких сьогодні ще мешкає чимало немічних, голодних та вбогих, не можна звикнути ні в неперспективних, ні в процвітаючих з багатоповерховими котеджами селах. Це — рана нинішнього суспільства, і вона болить.
І ось — перші внески до фонду «Надія», створеного народними обранцями, надійшли від 25 місцевих фермерів, згодом — від підприємців. Індивідуальні грошові перекази робили до фонду й мешканці всіх десяти сіл Олександропільської сільради. А коли знадобилися робочі руки, долучився до благодійності й районний центр зайнятості, направивши на громадську роботу сільських безробітних. І медики на чолі з головним лікарем Віталієм Тіводаром працювали нарівні з усіма на народній будові, яку успішно вдалося завершити до ювілею лікарні.
«Мені тут добре»
Чміль Катерина Миколаївна: «Вже два тижні я перебуваю в центрі реабілітації. Мені тут добре, відпочила, годують, як на курорті, тепло, чиста білизна. Адже вдома не всидиш і тим паче не полежиш, бо — робота й робота. А коли ще й болячки різні та самотність, то ніщо вже не миле. А в молодості була бідовою! На току працювала, під час війни овець доїла, щоб молочком та бринзою підкріпляти поранених наших бійців. Пропливли літа, як та вода... Тепер ось добре було б і зимувати в цьому центрі. Ось тільки боюся, що міцну ще мою хату, поки буду тут, розкрадуть-розтягнуть».
Мороз Катерина Федорівна: «Лишилася я одна-однісінька зі своїм горем на світі білому. Голова паморочиться від думок: чоловік хворий, у лікарні. Діток у мене трійко, але всі далеко-далеко... З хати, де мешкаю, злодюги повитягали вікна та двері, забрали все, що тільки можна було винести, на металобрухт. Горе старому вдома самому. А тут — спокійно, затишно. Та й пенсію зекономимо. Хіба що коли тюльки купимо чи цукерок яких до чаю.»
Максимчук Лідія Йосипівна: «Жила в обласному центрі у великій бідності. Один син трагічно загинув, другий — «сидить» за злочин. «Круті» обдурили: забрали квартиру, а натомість перевезли мене, каліку, до старої хати у віддаленому селі. Що мені робити, як зимувати? Замерзну, пропаду з голоду. А при лікарні та в гурті — тепло, спокійно. Проситимуся зимувати.»
Плохих Юхим Тарасович: «Мені — 79 років, я — учасник Великої Вітчизняної війни. Все життя працював сумлінно. Але спіткало мене велике горе: померла дружина, і лишився я один, як палець. Життя втратило для мене сенс. Щоправда, син та донька, які мають свої сім’ї, не відмовляються від мене. Ось і ключі син дав мені від квартири, щоб я приїздив до нього, коли забажаю. Навезли мені сюди всілякого одягу, гостинців. Не цураються. Але я не хочу їм заважати. Краще бути незалежним. Мав намір побути один, заспокоїтися. Але самому не впоратися. Хоча дух ще й бадьорий, та тіло немічне, як казав колись філософ Сковорода. А в цьому будинку можна жити і нікому не служити. От якби ще когось із дідів підселили до нас, а то я — один серед «дівчат».
Дуже охочими до фотографування виявилися всі пацієнти—мешканці центру реабілітації. Ольга Іванівна Скрипник, Галина Семенівна Плотникова, Ганна Архипівна Михайлицька вдяглися з цього приводу в найкраще, що вони мали, причепурилися. «Хай бачать, хай знають усі знайомі і родичі, що нам тут добре», — щиро сказала за всіх Катерина Миколаївна Чміль.
Солонянський район Дніпропетровської області.
