Руслан Іванович Кухаренко — головний хоронитель неповторного історико-архітектурного вигляду нашої столиці. І не тільки відповідно до посади, яку обіймає, а за покликом серця.
Взявши активну участь у роботі організованого редакцією «круглого столу» «Фасади і задвірки столиці: права, мета, дійсність», Руслан Іванович акцентував увагу на моральній домінанті такого виду мистецтва, як містобудівна архітектура, на правовому аспекті проблеми (див. «ГУ» №№ 136, 137 за 24 і 25 липня ц. р.).
— Руслане Івановичу! До редакції продовжують надходити листи киян, котрі обурені, на їхню думку, архітектурним вандалізмом, що процвітає в столиці. До того ж практично в кожнім зверненні лунають докори безпосередньо на вашу адресу...
— Докори справедливі. Я їх приймаю цілком і повністю. Точно так само, як і поділяю обурення киян. Але давайте спробуємо проаналізувати деякі аспекти містобудівного процесу.
Якщо архітектура — це застигла музика, то мелодія її відбиває економічний, соціальний і найголовніше, з моєї точки зору, моральний стан суспільства.
Ваша редакція провела засідання «круглого столу» з проблем столичного містобудування. У його роботі взяли участь представники Верховної Ради, Кабміну, Київради, архітектори і юристи, журналісти і просто небайдужі до долі рідного міста кияни. Ними цілком, на мій погляд, справедливо було озвучено акценти і болючі крапки проблеми.
І що ж? Минуло майже три місяці, а хто-небудь відгукнувся?
— Пересічні кияни відгукнулися...
— Так-так. Саме пересічні. А хочете знати, яка була перша реакція? Можливо, це простий збіг обставин, але саме після «круглого столу» виникла ідея ліквідації нашого главку як самостійної адміністративної одиниці в системі органів міської виконавчої влади столиці...
— ???
— Здивовані? Особисто я не дуже. Наше Головне управління охорони культурної спадщини могло стати практично звичайним відділом управління культури виконавчого органу Київради — Київської міської держадміністрації.
— Очевидно, з благими намірами?
— А як же інакше? Отут тобі й адміністративна реформа, і скорочення чиновницького апарату, і безліч всього іншого. На сесії Київради депутати цю ідею не підтримали. І це радує. Значить, їм небайдужа доля нашого міста. До того ж таке рішення цілком відповідає статусу міста-героя Києва як столиці незалежної України. У статті 4 відповідного закону опіку над пам’ятками історії та культури, заповідниками і ландшафтами Києва, що мають національне значення, покладено саме на міську виконавчу владу. Отож наше управління — єдина офіційна перепона на шляху архітектурного вандалізму в столиці — поки що залишається. Адже якби нас ліквідували, то, упевнений, що сталося б те саме, що з українським кіно. Коли на початку 90-х, на хвилі перетворень, було скасовано держкомітет з кінематографії. Ну і де ви бачите сьогодні продукцію національного кінематографа? А ми б остаточно могли втратити історичну неповторність Києва.
— Руслане Івановичу, проте ви самі кажете, що навіть сьогодні вашому главку не завжди вдається відстояти букву закону. Адже вже триває будівництво торгово-розважального комплексу на колишній Троїцькій площі. Але ж це теж охоронна зона...
— Про цей об’єкт скажу більше. Проект у частині його забудови по вулиці Жилянській здійснюється всупереч указу Президента про реституцію церковної власності, зокрема і на землю.
Річ у тім, що на цьому місці колись стояв золотоверхий Троїцький собор, рівновеликий Успенському собору в Києво-Печерській лаврі. Більшовики його зруйнували, а в основі фундаменту побудували бомбосховище. Сьогодні, за моїми даними, історичний фундамент Троїцького собору руйнується. І швидкими темпами. Хоча у відповідних інстанціях є звернення настоятеля УПЦ Блаженнійшого Володимира з проханням повернути територію в церковне лоно з метою відновлення храму.
Наш главк цілком підтримує цю ідею. Вона і високоморальна, і виправдана з точки зору охорони культурної спадщини. І жодним чином не порушує чинного законодавства. Але...
— Васько слухає та їсть... І хто ж цей Васько?
— Тисячу разів уже йшла мова і у пресі, і на всіх владних рівнях про узурпацію столичної містобудівної ідеології єдиною людиною, головним архітектором міста. Буквально донедавна ним був пан Бабушкін. Адже сьогодні реалії такі, що єдиним органом, що вирішує всі питання забудови стародавньої частини Києва, є містобудівна рада, яку той самий Бабушкін і очолював. А члени цієї ради — якщо і не власники приватних архітектурних майстерень, як сам колишній його голова, то співвласники прямо чи через найближчих родичів будівельних підрядних організацій. От і весь фокус.
Про рівень соціальної моралі, а отже, і відповідальності перед історією, цих людей я вже не кажу. Єдиний соціально-моральний аргумент, яким вони користуються, це ідіома про те, що місто повинно розвиватися. Хто заперечує? Але розвиток не є самознищення. Слава Богу, з’явилася надія, що такій узурпації прийшов кінець. Нещодавнім рішенням Київради — за пропозицією міського голови Олександра Омельченка — головним архітектором столиці затверджено авторитетного архітектора Василя Присяжнюка. Водночас він отримав статус заступника голови КДМА. І тепер культурна громада столиці має надію, що архітектурний вандалізм буде припинено.
Ми всі дружно і цілком справедливо засуджуємо матеріалізований, зокрема у руйнуванні багатьох історичних пам’ятників, антигуманізм більшовиків. Але навіть їм вистачило розуму в одному з генеральних планів розвитку Києва перенести діловий центр столиці на лівий берег. Щоб історико-охоронну його зону, вікову культурну спадщину залишити якомога в більшій схоронності, донести до майбутніх поколінь. До слова, цей генплан за більшовиків почали здійснювати — згадайте комплекс державних адміністративних будинків на лівобережжі по вулиці М. Раскової.
А сьогодні? З вуст усіх ідеологів незалежної нової України ми чуємо абсолютно гуманні промови. Але матеріалізуються вони в руйнуванні історичних архітектурних ансамблів древнього Києва, знищенні його ландшафтів, неповторного вигляду нашої столиці. Саме в історичній частині міста, як гриби після дощу, виростають багатоповерхівки адміністративних будинків, готелів, ділових центрів. Культурно-охоронна зона перетворюється на своєрідний Чикаго, де людині місця залишається дедалі менше.
Ви можете уявити, щоб у Празькому Граді поруч із соборами і замками виріс бетонно-скляний комерційний, адміністративний чи торгово-розважальний монстр? Чи зрізування екскаваторами ландшафтного пагорба, на якому і стоїть Празький Град?
А у нас? Нещодавно київська містобудівна рада затвердила проект забудови дніпровських схилів. Протягом століть вони формували візуальний вигляд нашого міста. Відповідно до Земельного кодексу України вся ця земля є особливо коштовною, і будь-які роботи на ній не можна починати без постанови Кабінету Міністрів і відповідного затвердження його Верховною Радою. А в Маріїнському парку вже триває будівництво житлового багатоповерхового будинку. Руйнуючи архітектурно-візуальну вісь «пам’ятник Володимиру Хрестителю — колона Магдебурзького права», зводиться готельний комплекс с паркінгом і всіма супутніми торгово-розважальними закладами... Як же треба не любити Україну, щоб так по-варварськи ставитися до стародавнього Києва!
— Стоп, стоп, Руслане Івановичу! Це вже емоції. Адже ви наводите приклади прямого порушення законодавства. Кому, як не вам, з ними боротися? Що називається, бити в усі дзвони?
— А ми і б’ємо. Знову-таки, у рамках закону. Знаєте, який наш головний інструмент? Розпорядження. От сьогодні є, знову ж бабушкінський, проект забудови житловим комплексом Пейзажної алеї на території Дитинця. Проект виконано на замовлення Міністерства закордонних справ. Комплекс планують зводити неподалік місця, де лежить пам’ятний камінь з написом, який виконано старослов’янською в’яззю «Звідси є і пішла земля руська». Святе для кожного жителя України місце. Ми написали розпорядження, що без комплексу історико-охоронних заходів будівництво тут неможливе. Але...
— Якщо я не помиляюся, такий проект уже колись висували...
— Правильно. Планувалося тут побудувати житловий будинок для академіків. Але самі академіки висунули могутні аргументи проти цього проекту. І їх почули. Аргументи — геологічні, історико-охоронні, естетичні, нарешті, моральні — актуальні й сьогодні.
Хоч як це дивно, але за старих часів тоталітаризму суспільну думку, принаймні в частині столичного містобудування, враховували практично завжди. А сьогодні... Ось за «круглим столом» у вашій газеті були конкретні і дуже корисні рекомендації усім владним структурам, зокрема правоохоронним органам. Навіть часткове виконання цих рекомендацій мало б позитивний ефект.
Узагалі, на мій погляд, попри те, що є безліч законодавчих і підзаконних актів, спрямованих на охорону культурно-історичної спадщини загалом і столиці зокрема, вкрай потрібно і актуально винести проблему на спеціальні слухання у Верховній Раді. Скажу більше. Необхідний спеціальний закон з чітко визначеною правовою відповідальністю за містобудівний вандалізм у столиці. Закон прямої дії. Принаймні наш стародавній Київ цього вартий.
— І останнє запитання. «Круглий стіл» рекомендував вашому відомству інформувати через пресу, зокрема і через нашу газету, громадськість столиці про факти порушення охоронного законодавства в столичному містобудуванні. У момент, коли тільки визрівають такі наміри. Однак...
— Однак я і сам часто довідуюсь про такі факти з газет. Використовуючи всілякі можливості, вандали від столичного містобудування навчилися спритно обходити наше управління. Ще і тому потрібен окремий закон України з охорони історико-культурної спадщини нашої столиці.
Бесіду вів Ігор НАУМЕНКО.
