Збираючись на роботу, Ольга пакує сумки і викладає документи. У її закордонному паспорті ось уже другий місяць стоїть позначка «депортація». «Мабуть, хтось доніс, — вважає Ольга. — Перший день, як прийшла на базар... Ще й речі не розклала. І тут мене за руку — хап. «Пані з України? У пані є дозвіл на роботу? Пані поїде сама чи допомогти?». «Пані» сказала, що краще сама, і що завтра ноги її в Польщі не буде.
Але на Батьківщину ноги теж не понесли. Бо вдома — безробіття, борги... І відчай.
Знайти наших нелегальних заробітчан у Польщі неважко. Будь-який поляк скаже, на якому ринку вони торгують, де збираються на біржі праці, і навіть тикне пальцем у натовп, геть точно вгадавши, — цей з України. Ольга каже, що поляки, які їм співчувають, радять розмовляти польською, щоб не вирізнятися. «А як ми можемо не вирізнятися, коли нас за сто кроків видно. За ходою, виразом обличчя, зацькованим поглядом».
Саме за цим поглядом я й ідентифікувала нашу співвітчизницю на люблінському ринку «Торг під замком». Сімдесят відсотків люду, що тут торгує, — наші. Але цього дня їх було значно менше. Поїхали в Україну оформлювати візи.
Тут можна вивчати географію України: волиняни, лучани, франківці, кияни... Вони ховаються від камер і диктофонів. І навіть бояться називати імена. Після кожного «візиту» на ринок місцевих журналістів — облава. «Ринок оточують і нікого не випускають». Людмила з Києва каже, що її затримували вже кілька разів. Товар не відбирали. Просто: «Збирай речі — і на Київ». Але штампа «депортація» в її паспорті немає. Чому? «Навіщо вам знати такі подробиці?». Але, каже, підкупити місцевих охоронців неможливо. «Це вам не Україна. Тут не беруть». Так само, каже, нема проблем і на митниці. «Ми веземо тільки те, що дозволено».
П’ятнадцять хвилин — і на базарі починається мітинг. Наші люди підтягуються до журналістів, щоб розпитати, як там в Україні, де можна оформити візи, як зателефонувати до українського консульства в Любліні (папірчик з телефоном передається живою чергою, як скарб) і, як зауважив пан, що не захотів називатися, «висловити свою громадянську позицію». «Моя фабрика закрилася. Десять років до пенсії. Ніхто не бере на роботу. А їсти хочеться, як і раніше»... «Чому ми мусимо їхати на заробітки на чужину, залишаючи дітей? Чому я не можу знайти роботу вдома? В мене сім’я розпалася, бо поки я тут гендлюю, чоловік іншу «згендлював», — скаржиться Тетяна з Луцька. «Нас тут за людей не вважають. Бидло і бидло», — обурюється пані із Дубна.
Ще хвилина і до розмови приєднаються поляки, яким набридло стояти біля яток, чекаючи, поки українці скінчать свій мітинг. «Я міжнародний контрабандист зі стажем (валютні операції. — Авт.), — заявив один. — Ще за радянських часів був гідом і об’їздив усю Європу. А потім був на заробітках у Німеччині. У Польщі теж є регіони, де населення ділиться на три частини: ті, що працювали у ФРН, ті, що там працюють, і ті, що там працюватимуть. Чого обурюватися? Українців не люблять у Польщі з тієї самої причини, з якої поляків не люблять у Німеччині».
Люблінське воєводство нині переживає не найкращі часи. Закрито кілька фабрик. Рівень безробіття в регіоні високий. Люди збідніли. На порівняно дешеві товари з України (ліки, кухонне начиння, оптику, скло, спорттовари і навіть вудочки) попит є. Іншим на «Торгу під замком» гендлювати заборонено, про що сповіщає табличка на огорожі. Ринок — приватний. Один метр столу коштує 35 злотих (9 доларів). За житло — 8—10 злотих (2—3 долари) за добу. Іноді розплачуються спиртом і цигарками. Виторг невеликий. Базаром ходять чутки, що в західній Польщі люди заробляють удвічі більше, але їхати туди бояться. Заробітки більші, але й життєвий рівень вищий.
Поруч з люблінським ринком дві біржі праці. В сезон (посівна, збір урожаю) о п’ятій ранку тут збирається кілька сотень українців. О п’ятій вечора на біржі можна побачити лише кількох як чіп п’яних. Це ті, хто простояли на біржі тижні, роботи так і не знайшли, проїли майже всі гроші, а на решту — напилися. Завтра буде ранок і важке похмілля. Як добиратися додому, що казати рідні? Буває, на повернення грошима скидаються співвітчизники. Хто що може.
«Біржа — то страшне місце, — розповів той самий Ігор, що втратив роботу на фабриці. — Це треба пережити. Вибирають молодих, міцних. Іноді, повірте, навіть зуби дивляться. Наймають жінок — хатньою робітницею, чоловіків — на будівництво, сільські роботи. Я теж кілька років був сезонним працівником. Робота — 16-18 годин на добу. Жерти дають, хоч п’ять разів, від пуза. Тільки працюй. А ще — безплатна чиста постіль. За це — 25 злотих (6 доларів) на добу. В місяць виходить доларів 160—200. Але довго так витримати неможливо.»
«А скільки ви хочете заробляти на Батьківщині, щоб не їхати на заробітки до Польщі?» Не від зацькованого погляду, і навіть не від п’яної зневіри, а саме від цієї відповіді стало справді моторошно. Як підрахували ці люди, щоб нормально жити, утримувати сім’ю, їм потрібна робота і заробіток у... 200 доларів.
За ці 200 доларів вони стали бидлом, живуть у постійному страху бути депортованими, а тепер ще й у страху не отримати візу, яка для багатьох є перепусткою в майбутнє життя. Життя не на паперті під церквою, а в теплій квартирі. Це до того, що бомж, це часто не стан душі, а діагноз держави...
За неофіційними даними, тільки в трьох прикордонних —Люблінському, Підкарпатському і Підляському — воєводствах нелегально працює 100 тисяч українців. Скільки всього по всій Польщі? На це запитання не змогли дати відповідь ні в комендатурі Прикордонної служби, ні в Консульському департаменті.
