Із досьє «ГУ».
Валентина СЕМЕНЮК. Народилася у 1957 році на Житомирщині в старовинному селі Заріччя Ружинського району, яке колись мало ще й назву Каламутівка — за бунтівливу вдачу його мешканців. Батько — тесля, мати — колгоспниця. Освіта вища: закінчила Житомирський сільгоспінститут, за фахом економіст-організатор. Працювала на господарській та партійній роботі, посадовцем у райдержадміністрації. Брала активну участь у створенні СПУ. Нині — перший секретар Київського міськкому СПУ, член Політради Соцпартії. Народний депутат України трьох останніх скликань. Очолює Спеціальну контрольну комісію ВР з питань приватизації.
— Валентино Петрівно! Очолювана вами комісія, без перебільшення, є зоною високої напруги. Коли вас висували на цю посаду, чи уявляли, на що наважуєтеся, а точніше — наражаєтеся? І чи не було почуття остраху?
— Остраху не було: свідомо знала, на що наважуюсь. І тепер раз по раз переконуюся: вчинила правильно. А острах таки довелося пережити. Це було у 1992 році, коли націонал-демократи, щоб зірвати відзначення чергової річниці Великого Жовтня, у Жовтневому палаці підірвали димові шашки. Зчинилася паніка, особливо небезпечна за великого скупчення людей. Ось тоді мене охопило гостре відчуття тривоги. Не так за те, що сама могла загинути, а що в такому разі може статися з моїми тоді малолітніми дітками? Переживши таке, все інше вже сприймаю як негаразди, котрі треба здолати. Ось і нещодавно був неординарний випадок. Під час однієї телевізійної передачі ситуація дійшла до такої напруги, що ця напруга, здавалося, сочилася з екранів телевізорів. І тоді Голова Верховної Ради Володимир Литвин зателефонував мені на мобільник і запропонував негайно прислати охорону. Я відмовилася і довела справу до кінця, відстоявши державну власність від посягань одного з наших олігархів. Хоча довелося вислухати від нього таке, від чого, як то кажуть, вуха в’януть...
— Що надає вам снаги не відступати, не лякатися погроз, не піддаватися на шантаж?
— Коли після отого інциденту в Жовтневому палаці я приїхала додому, мій чоловік сказав: «Досі у мене були заперечення щодо твоїх партійних справ, але тепер скажу: іди й далі обраною дорогою, а я буду тобі надійним тилом». Так було за його життя, так є і тепер, коли Анатолія вже немає. Коли я знемагаю, то йду до нього на цвинтар, подумки говорю з ним і наче сил додається. Або ж їду в рідне село, ходжу босоніж по росяній траві, зустрічаюся з сусідами, зі своєю улюбленою вчителькою Валентиною Захарівною — і знову я сильна. І не відчуваю остраху. Нехай бояться ті, хто накрав і зараз краде. А я вища за це. І в Україні не знайдеться стільки грошей, щоб мене купити...
— Ви — професійний політик. Що, на вашу думку, має стояти за високим поняттям — народний депутат?
— Свого часу наш колега Вадим Гетьман зазначив: «Треба любити Україну в собі, а не себе в Україні». Це мало б бути першою заповіддю для кожного народного депутата. А ще за радянських часів була така форма обов’язку — накази виборців. Звітуючи про їх виконання, кожен показував, на що здатний. Якщо тільки базікав, то виборці мали право відкликати такого недолугого. Не зайве, мабуть, було б повернутися до такої демократичної форми контролю з боку виборців.
Я часто пригадую мамині слова: не роби з губи халяву. Що означає: потрібно конкретне діло, а не марнослів’я. Завжди — працюєш ти на своєму окрузі чи над законопроектом. Хто віддає, той багатшим стає. На перший погляд — парадокс. Але в цих словах втілено глибоку народну мудрість. До статусу народного депутата вона має чи не найбільший стосунок...
І це з маминих настанов: якщо людина прийшла до тебе з каменем за пазухою, дай їй хліба — відвернеш зло. Ніколи про це не забуваю і сама до людей з лихими намірами не йду. Незгода у чомусь — то зовсім інше, таке нерідко буває. Адже справи, які доводиться розглядати нашій комісії, майже суцільно пов’язані з крутійством і порушенням законності. В такому разі нерідко доводиться вдаватися до непопулярних заходів. І в таких випадках я кажу: певно, починав ти, чоловіче, із поганого, темного задуму. На користь тобі він не піде. Бо, як мовиться, задарма прийшло — задарма і піде.
— Ви активний депутат і партійний діяч. А як же справи домашні, ваші доньки? Чи не почуваються вони обділеними материнською увагою?
— Доньки вже дорослі. Старша, Людмила, ощасливила мене онукою. Молодша поки що студентка. За ті дев’ять років, що я у парламенті, живемо за методом «домашнього підряду», тобто взаємозаміни і взаємодопомоги, у цілковитій злагоді. З появою онуки справ додалося, але, повірте, наче й друге дихання відкрилося, щоб бавити крихітку Ганнусю. Вже у «четверту зміну», бо досі їх було три на добу, за словами молодшої доньки. Перша — робота у комісії. Друга — у сесійній залі. Третя — міськком Соцпартії. А вже після дев’ятої вечора повертаюся додому, купаю внучечку і відпочиваю душею. Та й узагалі — набираюся снаги від того, що спілкуюся з дочками і онукою, з мамою і татом, віддаю їм свою турботу і беру їхнє родинне тепло. І вже цим, можу сказати щиро, я щаслива...
Я завжди намагалася бути для дочок водночас мамою і подругою, порадницею і товаришкою. Іноді моя молодша, Ганна, звертається до мене — Петрівно. А коли подруги дивуються цьому, пояснює: у нас мама не лише мама, а й подруга і старша товаришка. Мене це дуже втішає.
— А що ви органічно не сприймаєте в людях?
— Брехливість, пожадливість, лизоблюдство, хамелеонство і слизький конформізм. Побачу це в людині — вважай, пуповину добрих взаємин обрізано...
