Театр часто називають храмом мистецтва, хоч досі не скінчено дискусію: а чи не є він бісівським дійством. У кожнім разі, аж ніяк не все, що там робиться, є справою боговгодною.
З огляду на це варто згадати одного з фаворитів нинішнього фестивалю «Мистецьке березілля» — а саме харківський «Театр 19» (названо так, бо вперше вийшов на публіку торік, 19 травня). В серйозного бритоголового режисера Ігоря Ладенка та його акторів київська публіка закохалася з першого погляду, коли харків’яни показали свою виставу «Павло І». Не будемо цю виставу рецензувати, зупинимося лиш на одній деталі. Такі деталі в театрі рідкісні, вони тривають секунду чи й менше, але щоб розповісти про них, секунди ніяк не вистачить. Про такі деталі кажуть: у них ховається Бог.
...У виставі «Павло І» — троє персонажів, усі — грішники, і для всіх настає хвилина, коли кожен нормальний чоловік тієї епохи мусив би перехреститися. Але! В акторів «Театру 19» — промовиста пластика: вони лиш позначають початок хресного знамення — й не завершують його! Це одне з тих маленьких чудес театру, коли незавершений жест справляє більше враження, аніж завершений. Ось царевбивця граф Пален підносить пальці до лоба — і раптом рвучко викидає руку вбік диригентським жестом, точно втрапляючи в такт військового маршу! Такий жест вартий монологу. Втім, дещо можна сказати банальними словами: в цьому театрі вірять у силу своєї професії й добре розуміють, що не варто храм мистецтва плутати з будь-яким іншим храмом.
