Василь Цибенко (на знімку), посол України в Казахстані завжди відрізнявся особливою думкою з приводу постачання каспійської сировини в Україну. Саме він першим чесно визнав, що майже вся казахстанська нафта в руках міжнародних нафтових компаній, а шляхи її експорту на найближчі кілька років фактично сформовано. Нафтопроводу «Одеса-Броди» серед них не було і немає, вважає Цибенко, а зміна «правил гри» вимагатиме від України величезних зусиль.

Взаємини двох країн у нафтовій галузі, за словами посла, уже давно визначає економіка, а не політика. Приклад тому — відхід компанії «Казмунайгаз» із Херсонського нафтопереробного заводу, пов’язаний з високими транспортними витратами і наявністю західних ринків збуту казахстанської нафти. Надати двостороннім економічним відносинам нового імпульсу, на його думку, допоможе угода про єдиний економічний простір між Україною, Білоруссю, Казахстаном і Росією.

— Пане Посол, якою ви бачите перспективу підписаної угоди про створення ЄЕП?

— Оцінюючи такий серйозний документ, як угода про створення Єдиного економічного простору, необхідно максимально врахувати всі плюси і мінуси, насамперед в економічній площині. Завдання непросте, і не дивно, що спектр думок в Україні досить широкий: від цілковитого схвалення до категоричного неприйняття. Одні бояться, що ми знову опинимося в якомусь союзі, інші побоюються, що Україна відмовиться від стратегічної мети і втратить європейську орієнтацію.

У суспільстві розгорілася дискусія, що само по собі добре. Бо підтверджує, що Україна розвивається як демократична держава. На мій погляд, погляд людини зобов’язаної створювати умови для розвитку двосторонніх економічних відносин з Казахстаном, переваги участі в ЄЕП переважують недоліки.

Насамперед тому, що в епоху глобалізації без інтеграції, без виходу на зовнішні ринки, без створення конкурентоспроможних виробництв неможливо досягти поступального розвитку економіки. Тоді як будь-яка самоізоляція, відособленість — прямий шлях до безнадійного відставання.

На перший погляд, ідея відразу вступити до Європейського Союзу виглядає набагато привабливішою ніж ЄЕП. Але не варто забувати, що до цього зовсім не готова наша економіка. Вона все ще енерговитратна, недостатньо технологічна, а товари, які вона виробляє, часто неконкурентоспроможні. Не варто скидати з рахунків і питання сертифікації, відповідності стандартам Євросоюзу з екології й інших параметрів.

На мій погляд, Україна має приєднатися до європейського співтовариства як повноцінний партнер. Через співробітництво з традиційними торговими партнерами ми набагато швидше прийдемо до цієї мети. Адже економіка України розвивалася у такий спосіб, коли велика частина виробленої продукції використовувалася за її межами. Загальновідомо, що 70—80 відсотків луганських тепловозів, львівських автобусів, харківських літаків і тракторів, кременчуцьких вантажівок і багато чого іншого, не кажучи вже про продукцію військово-технічного призначення, що посіла левову частку в структурі української промисловості, поставляли до колишніх союзних республік. І навіть зараз майже 40 відсотків зовнішнього товарообігу України припадає на країни Співдружності. На моє глибоке переконання, саме на цьому напрямку закладений основний потенціал росту нашої економіки.

— Чи допоможуть підписані угоди розвиткові відносин двох країн в енергетичній галузі?

— Безперечно. Але тільки в тому разі, якщо на ділі удасться створити повноцінну зону вільної торгівлі без обмежень і вилучень, а також скоротити транспортну складову. Основні шляхи два: або зниження тарифів на перевезення всіма учасниками ЄЕП, або збільшення вантажопотоків, що дасть змогу знизити їх вартість.

Адже нині через високі транспортні витрати з Херсонського НПЗ фактично іде національна компанія «Казмунайгаз». З початку реалізації херсонського проекту істотно змінилася кон’юнктура на зовнішніх ринках. Відкрилися нові експортні напрямки — насамперед трубопровід КТК — і подавати сировину в країни далекого зарубіжжя стало для Казахстану набагато вигідніше, на що він адекватно і зреагував.

Приклад з Херсонським НПЗ свідчить, що відносини між нашими країнами будуються з урахуванням, насамперед, національних інтересів і рішення приймаються виходячи з того, наскільки це вигідно кожній країні. І в цьому немає нічого дивного, тому що Україна і Казахстан розвивають співробітництво між собою як незалежні держави.

— НАК «Нафтогаз України» має намір закуповувати в Казахстані природний газ. Які перспективи нашого співробітництва в газовій галузі?

— Казахстан має у своєму розпорядженні величезні запаси природного газу і щороку збільшує його видобуток та експорт. У 2002 році ці показники становили відповідно 14 і 10 млрд. куб. м.

Програмою розвитку газової галузі Казахстану передбачається до 2015 року збільшити обсяг газовидобутку до 70 млрд. куб. м., із яких на експорт передбачається направити 40-45 млрд. куб. м. Слід зазначити, що існуючі газотранспортні системи республіки дозволяють поставляти блакитне паливо на експорт тільки через територію Російської Федерації.

Тому Казахстан зацікавлений у диверсифікованості напрямків експорту природного газу і наполегливо шукає у цій справі перспективних партнерів. Великий інтерес до казахстанського газу, як і до нафти, виявляє Китай, який має намір найближчим часом побудувати газопровід.

Що стосується постачань в Україну, то в 2002 році вони становили 0.8 млрд. куб. м., а в поточному ймовірно перевищать цей показник. Питання постачань обговорювалося в липні нинішнього року в Києві під час V засідання українсько-казахстанської спільної Міждержавної комісії з економічного співробітництва. Казахстанська сторона підтвердила свою зацікавленість у співробітництві з НАК «Нафтогаз України», і нині ці домовленості вже почали реалізовуватися.

Я гадаю, що двосторонні відносини у газовій галузі мають дуже гарну перспективу. І підписання угоди про ЄЕП тільки зміцнить цю тенденцію.

— А як справи з нафтовою галуззю, зокрема перспективою заповнення трубопроводу «Одеса-Броди» казахстанською нафтою?

— Відгомін словесних баталій стосовно «Одеса-Броди» долинає навіть до Казахстану, але, на жаль, ці дискусії ведуться переважно в політичній площині. У цих дискусіях часто згадується Казахстан як потенційний постачальник, але не береться до уваги той факт, що основним власниками нафти, що її видобувають у Казахстані, є західні нафтові компанії.

Саме вони разом з покупцями нафти визначають маршрути її транспортування на зовнішні ринки, виходячи при цьому з економічної ефективності. Основними експортними напрямкам на сьогодні є російська нафтотранспортна система, Каспійський трубопровідний консорціум (КТК), а також морські маршрути Актау-Баку, Актау-Махачкала, Актау-Нека (Іран). Крім того, частина нафти поставляється залізничним транспортом до Китаю.

Відповідно до російсько-казахстанської Міжурядової угоди, підписаної у липні 2002 року, у 2003-му і в наступні 10 років обсяг транзиту казахстанської нафти через територію Російської Федерації становитиме не менш як 19,5 млн. тонн.

Системою КТК (річна потужність 28 млн. тонн), який з’єднує найбільше родовище Тенгіз з Новоросійським морським терміналом, торік транспортовано 12 млн. тонн нафти. Ще майже 5 млн. тонн експортовано через каспійський морський порт Актау і далі — через Новоросійськ. Велика частина експорту проходить за контрактами із західними покупцями, котрі самі визначають оптимальний маршрут постачання з Новоросійська в Європу.

Що ж стосується перспективи в питанні експортних шляхів, то вона досить добре відома і її неодноразово підтверджували офіційні особи Казахстану. 22 вересня ц. р. акціонери КТК, а це переважно іноземні компанії, ухвалили рішення про поетапне збільшенні потужності консорціуму до 67 млн. тонн на рік. Передбачається, що в найближчі сім—десять років КТК виконуватиме функцію основного експортного трубопроводу, що доставляє казахстанську нафту на закордонні ринки.

На першому етапі (2006 р.) виробничі потужності КТК мають зрости до 38 млн. тонн. Із них майже 22 млн. тонн становитиме нафта СП «Тенгізшевройл». На цей час очікується нарощування постачань нафти з дуже перспективного родовища Кашаган, освоєння якого веде міжнародний консорціум «Agіp KCO». Саме з переліченими компаніями, а не з урядом Казахстану, потрібно працювати українським відомствам, якщо йдеться про реальне залучення нафти до трубопроводу «Одеса-Броди». Хочу підкреслити, що це стане можливим лише в тому разі, якщо Україна зможе запропонувати власникам нафти  привабливіші умови, ніж інші покупці.

Але потрібно визнати, що такий сценарій малоймовірний. Уже 2004 року плановано завершити будівництво з участю, знову-таки, міжнародних компаній, що працюють на Каспії, і на їхні кошти нафтопроводу «Баку-Тбілісі-Джейхан» потужністю 50 млн. тонн на рік. США вважають його основним експортним трубопроводом і будують його спеціально для каспійської нафти.

Крім того заслуговують на увагу рішення розширити свою присутність у Казахстані Китайської національної нафтової корпорації і її намір побудувати нафтопровід з Казахстану до Китаю, що, зважаючи на динаміку її розвитку в Казахстані, здається цілком реальним.

Не можна виключати в перспективі і будівництво нафтопроводу з Каспію через Іран у Перську затоку. Фахівці вважають цей напрямок одним із економічно найвигідніших.

З усього сказаного можна зробити висновок про те, що вибір маршрутів постачань каспійської нафти на зовнішні ринки досить великий і різноманітний. Тому перевагу одержить той напрямок, що запропонує найкращі умови, які враховуватимуть вартість, якість і час доставки нафти споживачам. Поки що перспективнішими є перелічені мною вище напрямки.

Взяв інтерв’ю Олег ГАВРИШ.