У 2000 році Верховна Рада України ухвалила Закон «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам». Тоді прийняття такого нормативно-правового акта було позитивним зрушенням та поштовхом до розвитку проєвропейської системи соціального забезпечення. Закон підтвердив конституційне право інвалідів з дитинства та дітей-інвалідів на матеріальне забезпечення та соціальну захищеність з боку держави. Проте цей документ не можна назвати ідеальним. Деякі його положення суперечать чинному законодавству України, а подекуди й здоровому глузду.
Статтею 2 цього закону встановлено розміри державної соціальної допомоги для чотирьох груп осіб, які мають на неї право.
Інвалідам з дитинства І, ІІ груп і непрацюючим інвалідам ІІІ групи державна соціальна допомога призначається у розмірі відповідно 100, 70 і 50 відсотків прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність. З цим положенням сьогодні можна погодитися. Хоча у преамбулі закону йдеться про «соціальну захищеність шляхом встановлення державної соціальної допомоги на рівні прожиткового мінімуму», а не «в процентному відношенні до прожиткового мінімуму».
Але наступна частина статті 2 закону, яка визначає розмір допомоги дітям-інвалідам, перевершує всі сподівання. Державна соціальна допомога на дітей-інвалідів віком до 16 років призначається у розмірі 70 відсотків прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність!
По-перше, згідно з положенням ратифікованої Верховною Радою України Конвенції про права дитини, дитиною вважається кожна особа віком до 18 років. Закон України «Про прожитковий мінімум» підтверджує це введенням окремих величин прожиткових мінімумів за двома демографічними групами дітей: віком до 6 років і від 6 до 18 років. У цьому році ці величини становлять відповідно 307 і 384 грн.
По-друге, чому допомога дітям визначається на основі прожиткового мінімуму для непрацездатних? Чи не тому, що ця величина — найменша з чотирьох визначених законом видів прожиткового мінімуму (268 грн.)?
У цьому положенні принциповою є підміна понять. Закон стверджує, що по досягненню 16 років особа перестає вважатися дитиною-інвалідом і повинна пройти медико-соціальну експертизу на визнання чи невизнання її інвалідом з дитинства. Хоча згідно з Конвенцією про права дитини така особа протягом ще двох років є дитиною.
Якщо уважно ознайомитися із Законом України «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам», то складається враження, ніби перед парламентаріями третього скликання було поставлене завдання: «урізати» всі соціальні статті, а яким чином — вирішуйте самі. Спосіб винайшли — у логіці його називають «від зворотного».
По досягненню 16 років людина має право працювати — відповідно, вона є працездатною і може сама себе забезпечувати. До 16 років вона не може працювати (за окремими винятками) — відповідно, не здатна себе забезпечувати і вважається непрацездатною. Отже для осіб, молодших 16 років, можна застосовувати визначення «особа, яка втратила працездатність».
Проте непрацездатність і втрата працездатності — це принципово різні поняття. Дитина-інвалід справді є особою непрацездатною, але не тому, що втратила працездатність, а тому що її ще не набула.
Можливість працювати з 16 років — це право, а не обов’язок. Є ще й право на здобуття вищої та середньої спеціальної освіти. А з переходом на 12-річну систему середньої освіти діти закінчуватимуть навчання у школі у 18 років, а не у 16, як раніше. Тому в Законі «Про прожитковий мінімум» йде розмежування не тільки за соціальними групами (працездатні особи та особи, які втратили працездатність), а й за демографічними (діти віком до 6 років та від 6 до 18 років).
Тоді як можна було прирівняти дітей-інвалідів до осіб, які втратили працездатність? Одним рядком закону їх позбавили права до 18 років називатися дитиною і права на відповідний рівень матеріального забезпечення з боку держави.
Виправлення помилок попередніх розробників законодавства сьогодні лягає на українських парламентаріїв четвертого скликання. Я подав на розгляд Верховної Ради проект закону України «Про внесення змін до Закону України «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам». Законопроект передбачає призначення державної соціальної допомоги дітям-інвалідам за демографічними групами для дітей віком до 6 років і від 6 до 18 років у розмірі 70 відсотків відповідної величини прожиткового мінімуму.
Це той випадок, коли для встановлення соціальної справедливості потрібно насамперед усунути логічно-юридичну помилку в тексті закону. Адже без додержання законодавцями принципових правил законотворення на ефективність соціального захисту в Україні годі й сподіватися.
Володимир ГОШОВСЬКИЙ, народний депутат України.
