Під загрозою безпрецедентної і жахливої катастрофи нині найголовніша річка нашої держави — Дніпро. Відвали промислових відходів Придніпровського хімічного заводу стають джерелом радіоактивного забруднення довкілля. Промислову переробку уранових руд та інших високоактивних речовин в України було розпочато в 1948 році. За цей час накопичено під Дніпродзержинськом 42 мільйони тонн небезпечних речовин.
Чи не всі ЗМІ нещодавно майже навперебій радісно оповістили громадськість України, що конфлікт між трудовим колективом і роботодавцями на гідрометалургійному заводі у Дніпродзержинську вичерпано. Людям, яким два роки поспіль не виплачували заробітної плати, почали нарешті погашати 15-мільйонну заборгованість. Та й на «підтримку штанів» заводу ніби виділили ледь не півмільйона.
Та це не так. І тут треба знати ось що: гідрометалургійний завод — лише один із семи, на які після реструктуризації розпався колись знаменитий, унікальний і потужний Придніпровський хімзавод. Та інші новоявлені теж не в кращому становищі. На заводі мінеральних добрив робітники уже 32 місяці не одержують зарплати, на заводі «Поліхім» — 24, заводі «Магніти» — 12, «Цирконій» та «Смоли» — 5 місяців. А всі разом вони досі мов у провальній ямі, і кінця-краю цьому не видно...
Є одна спільна причина, котра не дає звестися на ноги колишнім цехам-підрозділам, а нині окремим і самостійним підприємствам колишнього Придніпровського хімзаводу — свого часу гордості й перлини радянського військово-промислового комплексу. Це так зване хвостосховище, в якому зберігаються радіоактивні відходи, нагромаджені за роки втаємниченого збагачення тут уранових руд. Річ у тім, що загалом сховище лише умовно можна називати сховищем. Воно настільки примітивно облаштоване — викопали глибочезний котлован, обклали глиною, щебнем та бітумом — і все, що коли тепер припинити витрачатися на його утримання, відразу неймовірно шкідливі та небезпечні речовини опиняться у Дніпрі. Фактично найголовніша судноплавна і «водопійна» річка нашої держави перебуває під загрозою безпрецедентної і жахливої катастрофи. От і доводиться заводам—вихідцям з ПХЗ спільно «тримати своє горе».
А ці заводи неординарні. Одні переробляють цирконій та графіт і отримують рідкісні метали, інші виробляють іонообмінні смоли, необхідні для вилучення з руд ядерного палива, золота та вольфраму. Решта спеціалізуються на випуску кольорових та дорогоцінних металів, а також сучасних мінеральних добрив і гербіцидів. Тож разом і порізно вони неодмінно давно зацікавили б інвесторів. Причому не лише вітчизняних. Коли б не цей «доважок» у навантаження — аварійно-небезпечне сховище. Аби його раз і назавжди приборкати, потрібно, стверджують експерти, щонайменше 650 мільйонів гривень. У Дніпродзержинську зараз ледь «стягують» по 25 мільйонів гривень на рік, і це вже стає економічним зашморгом для «спадкоємців» хвостосховища.
Але чи винні заводи, що колись хтось навергав бозна що на нашій землі? І щоби врятувати не лише конкретні унікальні виробництва від краху, а і всю Україну від непоправної біди, іншого, очевидно, не дано, як державі негайно, поки не пізно, цілком перебирати на себе знешкодження потенційних смертельних катаклізмів. Адже весь парадокс у тому, що коли ляжуть, даруйте, кістьми заводи-«останки» колишнього ПХЗ, державі самій і доведеться розгрібати «завалище».
Дніпропетровська область.
