Україна олімпійська:1952—2004

Чукарін ще до війни виконав норматив майстра спорту.

За його плечима була війна. У червні 1941-го він добровольцем пішов на фронт. У бою під Городищами на Черкащині артилерійська обслуга Чукаріна стріляла до останнього снаряду. Віктор був тяжко поранений. Коли прийшов до тями, навколо стояли німці, а поряд лежав закривавлений однополчанин Василь Сидорко, чемпіон країни у стрибках у висоту. Потім були нескінченні дні у концтаборах для військовополонених. У березні 45-го фашисти завантажили в’язнів на баржу, замінували її і вивели в море. Але підірвати не встигли — врятували англійці.

У Львові Чукаріну довелося усе починати практично з нуля. Були сумніви — вік, втрачені роки, чи зможе він подолати їх.

1948-й став роком повернення Чукаріна у великий спорт — виграв золоту медаль на брусах на чемпіонаті СРСР, за рік (йому вже 28!) стає і абсолютним чемпіоном. Навесні 1951-го НОК СРСР приймають до МОК, і створюється перша олімпійська збірна. Чукарін очолює команду гімнастів, у якій, крім нього, був ще один українець — львів’янин Дмитро Леонкін.

У Гельсінкі у величезному залі «Мессухалі», де проходили змагання, у фаворитах були фіни, швейцарці та японці. Старт чукарінської команди виявився слабким, завадило надмірне хвилювання — поряд виступали чемпіони світу, олімпійських ігор. Опорні стрибки, бруси, перекладина «не пішли». Абсолютна та командна першість, які вони повинні були виграти (так постановили партійні збори), опинилися під сумнівом. Хлопці «у цивільному» посуровішали і вже не усміхалися під час зустрічі, неначе натякаючи на оргвисновки (ще живий був «батько народів»!).

Вільні вправи. Залишився останній учасник — Чукарін. А тут у нього була своєрідна «ахіллесова п’ята» — після перекату він виходив у стійку на руках. Іноді Віктор втрачав на мить контроль над собою, майже непомітно гойдався. Але судді помічали. Цього було достатньо, щоб втратити кілька сотих бала. Доброзичливці радили взагалі викинути з комбінації підступну зв’язку. Але характер Чукаріна, він був у всьому максималістом, не дозволяв це зробити. Він вийшов на килим, майже фізично відчуваючи на собі насторожені погляди — і своїх, і суперників. І ось результат — 8,65 бала. Чукарін відчував, що підвів товаришів. І хоча на кільцях та коні вдалося поліпшити результати, в лідери вийшов абсолютний чемпіон світу швейцарець Йосиф Штальберг.

...Нарешті довільні вільні вправи. Відкриває їх Віктор Чукарін. Не дає спокою думка: може, і справді викинути цю зв’язку до дідька? Хіба хтось осудить його, адже на кін поставлено велику золоту медаль абсолютного чемпіона Олімпійських ігор.

Отже, всі засоби задля перемоги годяться? Ні, тільки не для нього.

І Чукарін блискуче виконує підступну зв’язку, а з нею і всю вправу. 9,80 бала українського гімнаста зламали Штальберга — він виступав, як механічна лялька, судді так і оцінили його майстерність. І пішло-поїхало, неначе греблю прорвало: до золота за вільні Чукарін додав золото за коня — махи, два срібла — за кільця і бруси і, зрештою, велику золоту медаль за абсолютну першість.

Удома його зустріли, як героя. Нескінченна вервечка зустрічей — зі студентами, письменниками, пенсіонерами, колгоспниками. А в Держкомспорті СРСР запитували: коли влаштовувати прощальні урочистості?

Роки брали своє, а події останніх років, здавалося, не залишали надій: на чемпіонаті світу в Римі Чукарін уже поділив абсолютну першість з москвичем Валентином Муратовим, а через рік молодий Борис Шахлін позбавив золота на чемпіонаті Європи. На першій Спартакіаді народів СРСР у серпні 1956 року, за три місяці до Олімпіади в Мельбурні, він втратив і звання абсолютного чемпіона країни. Але наперекір усьому Чукарін відмовився залишити спорт. І не тому, що жадав нової слави (хоча без прагнення слави спорт утратив би свою привабливість), він просто не міг піти ПЕРЕМОЖЕНИМ.

До збірної його (у 35 років!) все-таки зарахували, зважили на авторитет серед молодих спортсменів. Чукарін залишався духовним лідером команди.

У Мельбурні вже не швейцарці та фіни ходили у фаворитах — вперед вирвалися японці зі своїм молодим лідером Такасі Оно, який на роки вперед стане головним суперником радянських гімнастів. Змагання одразу підтвердили серйозність намірів хлопця з Токіо. Після обов’язкової програми Оно очолив турнірну таблицю, за ним — Муратов, Чукарін, новачок киянин Юрій Титов.

Усе мала вирішити довільна програма — квінтесенція гімнастики, самостійна творчість кожного спортсмена, де ти можеш і експериментувати, і ризикувати.

Оно легко виграє перекладину, але раптом уперед виходить Муратов, вирвавши в японця дві золоті нагороди. Та далі він не пішов — несподіваний успіх, як буває, налякав його, він перегорів і практично вибув з боротьби. Потім Борис Шахлін виграє коня — махи, та це не похитнуло позицій японця — він набирає блискучу суму — 114,20 бала. Лише Чукарін теоретично міг наздогнати японця, хоча виграв тільки вправи на брусах.

Довільні вільні вправи. Чукарін любив їх, хоча колись вони не раз ставали перешкодою до успіху. Віктор підходить до тренера збірної, легенди української та світової гімнастики Олександра Семеновича Мішакова. «Скільки мені потрібно?»

«Дев’ять п’ятдесят, щоб наздогнати Оно, дев’ять п’ятдесят п’ять, щоб випередити...»

Чукарін рухається так, неначе на килимі і в повітрі чітко накреслено його програму: жодного відхилення, гранична точність, раціональність кожного руху, і — головне — така духовна насиченість, що зал в одному пориві підводиться на ноги, коли спортсмен завмирає на місці...

І справа була не в тих п’яти сотих бала, на які Чукарін випередив Оно: він підтвердив своє право назавжди називатися великим гімнастом сучасності.

Такий був Віктор Чукарін.