Історія ця хоч і «з бородою» (бо розпочалася не один рік тому), але й досі не позбавлена елементів сенсаційності. Уважні читачі нашої газети пам’ятають, як навесні 1996-го, повертаючись з чемпіонату Європи з боротьби самбо, у столиці Угорщини зникли двоє членів української збірної — киянин Ростислав Борисенко і львів’янин Олександр Куспиш. Лише згодом завдяки старанням українського посольства в Угорщині та українських ЗМІ (було кілька публікацій і в «Голосі України»), стало відомо, що угорська поліція заарештувала їх за...
Із досьє «ГУ»:
Борисенко Ростислав Юрійович народився 1967 р. У 1984 р. вступив до Київського державного інституту фізичної культури. 1995—1997 рр. служба у лавах Збройних Сил. У 1992 р. закінчив юридичний факультет КДУ ім. Шевченка. З 1993 р. — у штатній збірній України з самбо. Чемпіон світу з самбо 1993—94 рр., чемпіон Європи з самбо 1997 р. і 2000 р. З 1993 р. — директор юридичної фірми. Неодружений. Працює адвокатом Адвокатської компанії «Гранд». У його адвокатській практиці — досвід звернення і розгляду справ у Европейському суді.
Ось тут і є перший елемент сенсаційності. Треба мати неабияке абстрактне мислення, щоб уявити «тяжа» Ростислава Борисенка — стрункого стокілограмового атлета, спритним непомітним правопорушником в їхній інтерпретації... Хоча обидва наші земляки вини не визнали, у протоколі допиту замість традиційного підпису вивели: «Я протестую — це провокація», трьом будапештським стражам порядку вдалося довести рідному тамтешньому суду необхідність продовжити термін їх затримання ще на місяць. Хоча будапештська Феміда і знала, що справу порушено на підставі свідчень зацікавлених осіб — поліцейських, заяви потерпілої у справі не виявилося... Видно, будапештські опери-телепати «прочитали» негідні наміри у думках українських спортсменів і підкріпили свою «проникливість» прискореною ходою обох спортсменів, які справді поспішали до вокзалу, щоб не спізнитися на потяг. Забігаючи наперед, зауважимо, що навіть наші бувалі у бувальцях слідчі-віртуози були здивовані такою, з дозволу сказати, доказовою базою угорських колег. А тому слідчий Печерського управління внутрішніх справ Києва, якому на підставі Угоди між Республікою Угорщина і СРСР про взаємне правове сприяння з питань цивільного, сімейного і кримінального права (1958 р.) та зібраних угорськими правоохоронцями матеріалів доручили розслідування справи Борисенка—Куспиша, справедливо зауважив, що звинувачення базуються на свідченнях трьох зацікавлених осіб — поліцейських, і не побачив у діях обох звинувачених складу злочину.
А черговий елемент сенсаційності ось у чому. Скажіть, як повелися б справжні злочинці після того, як їх через півмісяця випустили із слідчого ізолятора і депортували з Угорщини? А в рідній державі компетентні органи визнали їх непричетними до замаху на крадіжку? Правильно, подякували б усім, у тому числі й угорським кривдникам, поміняли б прізвища і паспорти та й подалися б «обслуговувати» нові трамвайні маршрути якщо не в Буді, то в Пешті.
Ростислав Борисенко вчинив інакше. Не маючи звички програвати на татамі і самбістському килимі, він не побоявся єдиноборства на правовому полі з цілою іноземною державою. На що, як ми знаємо, зважиться мало хто з наших співвітчизників, позбавлених елементарної юридичної грамотності, а ще більше — оптимізму у спробі «добитися правди» по закордонах, коли і в рідній державі для більшості вона у дефіциті. Нашому чемпіону допоміг той, даруйте, колеги-спортсмени, за відвертість, випадок, коли фізична сила, почуття власного «я» успішно уживаються з інтелектуальним потенціалом. Ростислав виявився юристом за фахом, при чому практиком — керівником київської юридичної фірми.
Одразу після звільнення зі слідчого ізолятора, де відсиділи 17 діб, наші співвітчизники через консульський відділ українського посольства в Угорщині подали скаргу Генпрокуророві Угорщини на протиправні, як вони вважають, дії будапештських поліцаїв. Останніх по-людськи можна було б зрозуміти. З ким не трапляється — звідки було будапештським «оперативникам» із відділу боротьби з кишеньковими крадіжками знати, що попри загальновідомі численні негаразди їхні учорашні брати по соцтабору не скотилися до межі, коли керівникові юридичної фірми, що повертається з медалями переможця європейської першості, може спасти на думку транзитом у центрі Європи вчинити дрібний злочин. А коли поліцейські «дали у штангу», то прокуратурі і слідчому управлінню столичної поліції, очевидно, вже не залишалося нічого іншого, як не допускати заплямування не просто правоохоронного мундира, а й національних кольорів. Не жарт — двоє українських громадян вимагали притягнути до відповідальності будапештських поліцаїв за неправдиві свідчення, образу, завідомо неправдивий донос, зловживання владою і службовим становищем, розпалювання міжнаціональних чвар.
Вичерпавши можливості через посередництво Генпрокуратури довести протиправні дії будапештських стражів порядку властям Угорщини, Ростислав Борисенко невтомно топтав стежки до міжнародних організацій. На відміну від переважної більшості українців, він ставив практичне запитання: а що дає членство України в ООН не лише державі, а й конкретному її громадянинові? Скажімо, на прикладі визнання республіками Україна й Угорщина Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Свою скаргу наш співвітчизник подав до Комітету при Управлінні Верховного представництва з прав людини у женевському відділенні ООН для її розгляду в рамках факультативного протоколу до цього акту (агов, громадяни, хто чув про такий шлях відновлення справедливості завдяки чому будь-який громадянин має можливість відстояти свої права у конфлікті з цілою державою — учасницею пакту?).
Наш співвітчизник, зокрема, вказував на безпідставність його арешту і звинувачень, на те, що він не міг зрозуміти, що йому інкримінують, його не забезпечили адвокатом, а відтак він не мав можливості належним чином захищатися. Навів і конкретні приклади протиправного тиску на нього тамтешніх стражів порядку, упередженості суду. Чого вартий лише один з аргументів: його було покарано за безпідставним звинуваченням не лише у повному обсязі, а й з дискримінаційним підходом (застосована до нього заборона в’їзду на територію Угорщини упродовж п’яти років передбачена угорським законодавством в разі вчинення умисного злочину, за який передбачено позбавлення волі більш як на п’ять років. Інкримінована ж йому стаття такого не передбачає, то чому ж тоді йому заборонили в’їзд?).
Висновки оонівців не забарилися. Вони — на користь нашого співвітчизника. Попри багаторічний «опір» правників і урядовців угорської республіки, Р. Борисенку вдалося переконати членів Комітету у своїй правоті. Комітет при Управлінні Верховного представництва з прав людини у відділені ООН в Женеві 6 грудня 2002 року встановив, що стосовно громадянина України Борисенка Р. Ю. було порушено «статті 9, п.3 і 14, п.3(d) Міжнародного пакту про громадянські і політичні права і відповідно до підписаного Угорщиною міжнародного договору, «державна сторона перебуває під обов’язком забезпечити автора ефективним засобом правового захисту, включаючи компенсацію». Висновки Комітету опубліковано арабською, китайською, російською мовами, як частину щорічного звіту перед Генеральною Асамблеєю ООН. Випадок безпрецидентний у юридичній практиці не лише громадян України, а й багатьох пострадянських держав.
Громадянин Борисенко в офіційному листі угорській владі звертає її увагу на те, що застосовані до нього під час інциденту правопорушення підпадають під дію конкретних положень Конвенції про захист прав і основних свобод людини. Вимагає покарати винних, вирішити питання про виплату справедливої сатисфакції. Угорська держава зобов’язана реагувати.
Судячи з відповіді Ростиславові Борисенку, тамтешній чиновник — не згірш за будь-якого постсовєтського товариша. У відповіді цей учорашній «товариш», посилаючись на окрему думку деяких членів оонівського Комітету, намагається знівелювати весь документ. А очевидний факт забезпечення присутності лише сторони обвинувачення і відсутності адвоката пояснює до болю знайомими аргументами. Мовляв, що вдієш, коли адвокат невчасно з’явився, ми працюємо над внутршнім законодавством, яке унеможливило б у подальшому виникнення таких проблем.
Ростислав Борисенко продовжує домагатися свого. Хочу, каже, захистити свою честь і гідність, а також імідж своєї юридичної фірми. Позаду втрат чимало. Будапештсько-поліцейська «болячка» (так самбісти поміж собою називають больовий прийом) не минулася безслідно для збірних України з боротьби самбо і дзю-до.
Про підступну «підсічку» іміджу київської юридичної фірмі Ростислава Борисенка годі й казати. Як на її потенційних клієнтів подіяли різноманітні неоднозначні чутки спочатку про загибель, а згодом — про закордонний арешт керівника фірми — здогадуєтесь самі.
З власного спортивного досвіду знаю, що інколи для перемоги дзюдоїстові буває достатньо лише феноменальних фізичних даних. Щоб не впасти у життєвому двоборстві з недолею (а тут далебі жорсткіше, аніж на татамі), не обійтися ще й без здорового духу і знань. Саме перемога у другому двоборстві і змушує повернутися до історії з відомим українським дзюдоїстом Ростиславом Борисенком.
Бо він, по-перше, знайшов у собі сили утриматися у спорті — як інструктор штатної збірної України з самбо. По-друге, не дозволив недолі забур’янити свідомість зневірою у силу Закону (а що може бути смертельніше для дипломованого юриста?).
Тому не просто подаю йому руку як колишній скромний спортсмен-дзюдоїст відомому майстру татамі. З не меншим задоволенням віддаю частину площі цієї публікації для фотоілюстрації візитівки юридичної фірми Ростислава Борисенка. Потенційні його клієнти мусять знати: їх здатний захистити той, хто уже зумів захистити себе.
