Може, звідси, з однойменного поселення, яке загубилося у ярах і перелісках між Корсунем та Городищем, почався родовід українських богатирів братів Кличків. Принаймні його старожили з повагою згадували про доброго господаря діда Кличка, предки якого заснували колись «великий веселий хутір». Так це було чи ні, але в долі Кличкового, немов у краплині води, відбилася історія українського селянства.
Гулаки—білоруси
З одного боку ставок, з другого — степ. На зарослій хащами вулиці три «живі» оселі. Старі хати з вицвілими віконницями. Це й усе Кличкове. Баба Варвара, одна з довгожителів-хуторян, сиділа у своєму дворі під повіткою і чистила картоплю. Над нею шуміли велети-груші, посаджені ще її свекром. На городі поралася донька Ніна. Вона привезла матір з міста на літні «канікули». Зиму баба Варвара ось уже другий рік у неї, бо їй уже несила город обробити і дати лад у хаті.
Згадавши, яким був Кличків хутір за її дівоцтва, 80-літня баба Варвара тяжко зітхнула.
— У моїх батьків, Ничипора та Гапки Гулаків, було шестеро дітей, — поринула у туман давнини. — Троє хлопців і троє дівчат. Всі тоді мали великі сім’ї, на хуторі жило душ двісті. Ввечері вулиця аж дзвеніла піснями. Мене дівчата-подруги, було, просять: «Виводь, Варко, «горяком», а ми всі за тобою». Я мала дуже сильний високий голос. Коли згодом співала у ланці, на буряках, з області приїжджали, щоб узяти мене в хор. Та в мене вже троє дітей бігало по хаті. Їм співала...»
Ничипір Гулак володів великим шматом землі, волами, кіньми, реманентом. Він був грамотним чоловіком і добрим господарем. Тому коли почали «усуспільнювати землю» — навідріз відмовився. За це його кинули до льоху і дуже побили. «Забрали у нас корову, коней — все, що було у дворі, — пригадувала Варвара Ничипорівна. — А батько у колгосп все-таки не пішов. У тридцять третьому поїхав до Ростова, щоб добути родині хліба. Привіз, а сам занедужав тяжко та й віддав Богові душу. Помер у голодовку і мій брат Григорій. Зосталося нас п’ятеро з матір’ю — всі ми зазнали, почім ківш лиха...»
У війну погнали Варвару разом з однолітками до Німеччини. На щастя, потрапила до «добрих» бауерів, повернулася додому жива. Прийшов з фронту до Кличкового й сусідський Степан Білоус. З ним побралися. Степан теж ріс без батька. Івана Білоуса «задавили у 33-му за хліб»... Чоловіків брат, Павло, не повернувся з війни.
— Наш батько дуже любив Кличкове, — підійшла до матері донька Ніна. — Казав, що кращого місця на землі нема. У нього були золоті руки. І хоч йому забороняли будуватися на хуторі — розпочалось саме «укрупнення» сіл — оце все у дворі він сам змайстрував. І нам шкода своє обійстя залишати. Адже воно — пам’ять про батька, діда, про рід. Про наше дитинство. Особливо тужить душа за Кличковим у Варвари Ничипорівни. Вона не їхала б на зиму до Києва, аби хоч сусіди були на хуторі. Однак єдина сусідка, Марія Павлівна Сусленко, самотня жінка, перебралася вже у Вербівку до сестри. І залишилися у нетрях хутірських лише 90-річна баба Ніна та Василь Шалений, пасічник...
Василь Шалений
Цьому чоловікові дуже личить його козацьке прізвище. За вдачею він рішучий, незалежний. І, як кожен пасічник, трохи загадковий. Народився і виріс Василь на хуторі. Його батько, Антон Шалений, побудував хату в 1920 році. В нього було п’ятеро братів. Всі вони розійшлися по світах, фронтах, а Антон повернувся у Кличкове. Як згодом і його син. Василь навіть побудував собі хату в сусідній Вербівці. Однак коли не стало батьків, повернувся на родове дворище. Дружина залишилася в новому будинку, а він почав на хуторі «фермерувати». Підремонтував свою спадщину і тепер зустрічає влітку онуків, котрі приїжджають аж з Києва.
— Я вже пенсіонер, — скупо розповідав про себе. — Але ще шоферую. Город, пасіка, свій вантажний автомобіль. Куди б не їздив, не мандрував, а завжди тягне сюди, на хутір. Мені тут найкраще. Питаєте, що робитиму, коли зостануся сам-один? А нічого. Житиму.
Своєю вантажівкою Василь Антонович привозить сусідам хліб. Чи ще щось «на список». І новини. Адже у Кличковому вже давно нема дротяного радіо. Стовпи підгнили і впали. Часті бувають перебої з електрикою. Однак хуторянам до цього не звикати. Особливо бабі Ніні Лисенко, котра, за її словами, за все життя далі Корсуня не була. І не тільки братів Кличків по телевізору не бачила. А й сам телевізор зрідка. Бо в неї його нема.
Лисенки
— Моя мати, Пріська, молодою померла під час пологів, — всівшись край безлюдного шляху на горбок, повела у минуле 87-річна Ніна Кирилівна Лисенко. — Батько зостався з п’ятьма дітьми, привів додому мачуху. Троє старших: Іван, Кіндрат та я вже ходили в тридцять третьому в колгосп. Щоб заробити на буряках черпак затірки. А двох малих, Марійку і Гапку, гляділа дома мачуха. Якось приходимо додому, а сестричок у хаті нема. І день, і другий. Коли кинулися на третій до комори, а там, у рундуці, в клоччі, лежать мертві діти. Мачуха їх подавила, щоб не просили їсти...
З тринадцяти літ нарівні з дорослими ланкувала Ніна в полі. У війну разом з односельцями «на волосинці була від смерті». Партизани вночі вбили на їхньому хуторі двох німецьких солдатів, котрі відстали від своєї частини. Хуторяни знали: за знищення хоч одного німця — розстрілювали все село. Тому на ранок старі й малі знялися з хат і попрямували у бік Вербівки. Тут їх і наздогнали чужоземці. Наказали повертатися в Кличкове. І на очах у хуторян підпалили всі хати...
— Ми впали перед ними навколішки і кричали-благали не вбивати дітей...
Зупинилася на хвилину стара жінка, а потім продовжила:
— Мабуть, Господь Бог почув наш стогін: німці показали рукою — йдіть на Тихі Верби, до сусіднього села... А чоловікові одному, Андрієві Бальосі, сказали — сідай до нас на підводу і покажеш шлях на Квітки. Він сів за їздового, розігнав коней. А коли схарапуджені коні кинулися галопом з гори, вискочив з воза покотився вниз. По ньому стріляли, та не влучили. Він дожив тут на хуторі до старості.
Повернулися хуторяни на пожарище. Одні печі стоять та собаки валують. Почали толокою топтати з глини хати. У полі вцілів кагат буряковий — тим харчувалися.
Орали коровами і самі запрягалися. Ніна Лисенко ткала рядна, аж на чотири підніжки, на весь хутір. Це взимку, а влітку не розгинала спини в степу.
Податками обклали такими, що все видане на трудодень доводилося продавати, щоб «підтримати державу».
Зігнула колгоспна кріпаччина Ніну Кирилівну до землі. За сорок років щоденної «лямки» одержує тепер 90 гривень пенсії. Хата як була у неї під соломою, так й досі така стоїть. Тільки толлю накрили, «щоб за комір не капало».
— А мені кращої й не треба, — не бідкалася баба Ніна. — Аби лишень у дітей та онуків все було гаразд. Он приїхали до мене, картоплю викопали, буде що взимку їсти. А Василь Шалений хліба привезе. Якщо діти через заметіль не доб’ються. Не пропадемо... — завершила розповідь моя співрозмовниця. І згодом довго вдивлялася на шлях, аж поки «чужа машина» не зникла з кличківських горизонтів.
Черкаська область.
