Із досьє «ГУ»
Валерій КОНОВАЛЮК. Народний депутат України третього й четвертого скликань. Народився 1966 року в Донецьку. У 1989 році закінчив Московське вище загальновійськове училище ім. Верховної Ради РРФСР, служив у Західній групі військ у Німеччині. Згодом звільнився з армії, у 1993-му здобув економічну та юридичну освіту в Німецькій фінансовій академії (Мюнхен). До обрання 1998 року народним депутатом займався бізнесом, працював у райраді та Донецькій облдержадміністрації. Перший заступник голови Комітету Верховної Ради з питань бюджету. Член Партії регіонів. Кандидат економічних наук, заслужений економіст України. Одружений, має сина й доньку.
— Валерію Іллічу, з вашої біографії одразу напрошується запитання: чому ви пішли з армії? Розчарувалися у кар’єрі військового?
— Я прагнув стати військовим із юнацьких років. Активно займався дзюдо, що давало змогу почуватися лідером і в дворовій компанії, і в класі. Читав багато книг про великі історичні битви, великих полководців — Македонського, Суворова, Гарібальді та інших, прагнув розглядати історію не як хронологію подій, а з точки зору впливу на плин історії окремих особистостей. Вступаючи до престижного Московського командного училища, витримав конкурс у 14 осіб на місце. У ті роки нас переповнювала юнацька романтика, ми справді відчували гордість за радянські Збройні Сили, брали участь у військових парадах у Москві. Але це був кінець 80-х... Коли розпочиналася перебудова, я відчував, що спроможний вплинути не лише на подальший розвиток армії, а й реформування компартії (я став комуністом у 19 років). А в 1991-му збагнув, що армія перебуває у стані глибокої кризи, потребує переведення на професійну основу, вищого рівня боєготовності. Розпад СРСР я зустрів у Німеччині і став перед вибором. Коли отримав другу освіту за програмою німецького уряду перепідготовки військовослужбовців, мені запропонували роботу в Москві. Постало питання про громадянство. Але я відчував себе громадянином України, тож повернувся до Донецька.
— А як ви зробили крок від бізнесу до політики?
— Завдяки своїм зв’язкам із Німеччиною, я відразу зареєстрував у Донецьку мале підприємство, але в 1994 році відчув, що бізнес — також не зовсім моє. Мене було обрано депутатом Куйбишевської райради Донецька. Робота в низовій ланці місцевого самоврядування дала змогу відчути, що таке рада, її виконавчий орган, бюджет. Досвід роботи і в армії, і в бізнесі допомагав знаходити вихід зі складних ситуацій: як в умовах неплатежів, кризи у вугільній промисловості створити нові механізми взаєморозрахунків, правильно використовувати бюджетні кошти. Я відчув, що навіть у дуже складних умовах є можливість вирішувати проблеми. Це, напевно, й посприяло переходу до обласної держадміністрації, куди мене запросив працювати спочатку радником, а потім заступником з організаційно-кадрових питань її тодішній голова Віктор Янукович. Це був цікавий період — формування Донеччини як регіону, значущого для всієї України.
— Як виникло рішення балотуватися до парламенту в 1998 році? Це правда, що в парламенті минулого скликання ви були одним із «центрів» впливу команди «донецьких», яка міцніла, на рішення Києва?
— Йти на вибори було моїм власним рішенням. Але ми розуміли, що регіону без законодавчої підтримки буде дуже складно розвиватися. Більшість економічних та соціальних проблем на той час вирішувалася лише через прийняття законів. Тож підтримка області на рівні Києва була вкрай необхідна. Коли постало питання про вибір округу, я вирішив піти по округу, найскладнішому в соціально-політичному плані, де після загибелі народного депутата Євгена Щербаня на довиборах із великою перевагою переміг комуніст. Хотів конкретними кроками довести, що повернення до минулого не буде, що люди сприймають новації й реальні програми, а не порожні гасла й обіцянки.
— У 2001 році ви були одним із ініціаторів створення депутатської групи, нині фракції «Регіони України», яку сьогодні називають «фракцією донеччан». Чи справді парламент має бути розділений на регіональні групи?
— Я завжди відстоював розвиток регіонів у своїй законотворчій роботі. Делегування повноважень від центру до регіонів дає можливість активізувати діяльність на місцях. Так, у новому Бюджетному кодексі посилено роль регіонів як самостійних суб’єктів у формуванні фінансової бази. Фракцію «Регіони України» було сформовано з депутатів-мажоритарників із різних областей, а не лише донецької. А створення депутатських груп за принципом земляцтва — це лише амбіції й спроби деяких регіональних лідерів відчувати себе менш уразливими. Сьогодні необхідна політична структурованість Верховної Ради. Парламент — це політичний орган, і основа будь-якого об’єднання в ньому повинна бути ідеологічною.
— У новому парламенті до обрання керівництва ВР входили до тимчасової президії та підготовчої депутатської групи від блоку «ЗаЄдУ», активно коментували всі події у ЗМІ. Це також був хід донецької команди?
— Просто був досвід і колосальне бажання реалізувати те, у чому переконані й у що віримо. Донецький регіон традиційно ще за радянських часів поповнював потенціал керівництва країни.
— Що у вас особисто змінилося за роки роботи в парламенті?
— З’явилася терпимість до того, що можна реалізувати не все, що хочеться. Збагнув також, що несприйняття, блокування і відмова від компромісів нічого не дають.
— Я знаю, що ви — майстер спорту з дзюдо, керуєте федерацією дзюдо Донеччини. А чимось допомагає в політиці заняття спортом?
— Гарна фізична форма необхідна, щоб витримувати щоденні навантаження. А найголовніше — філософія, з якою виходиш на татамі в кімоно. Дзюдо в перекладі — гнучкий шлях до перемоги. І саме гнучкості сьогодні не вистачає багатьом політикам. У політиці та сама боротьба. Але в політиці, як у дзюдо, — мають бути чесні правила гри.
