Бурхливо сьогодні в українському політикумі, і підстав для цього безліч: конституційна реформа, майбутні президентські вибори, партійні пертурбації, кадрові зміни, економічні коливання й таке інше.

Звичайно, політичне та економічне майбутнє держави — це найважливіші питання сьогодення, і вирішувати їх — першочергове завдання кожного політичного та державного діяча. Але говорити я буду сьогодні про інше. Хоча, можливо, видамся комусь несучасним, «немодним». Та мене це не обходить.

Хотів би нагадати багатьом своїм колегам про те, що турбує особисто мене не менше, ніж політичні баталії, а саме — про рівень та якість життя тих, хто 31 березня 2002 року приходив на виборчі дільниці голосувати. Голосувати за свої надії, за своє подальше життя, за майбутнє своїх дітей. Це не високі пафосні слова — це реальність!

Кожного робочого дня десятки, якщо не сотні разів доводиться чути слово «округ». І гірко бачити, як у міжвиборчий період це слово стає додатком, формальністю, бюрократичним іменником. Кажу це відверто і відповідально.

Я — депутат-мажоритарник, і пишаюся цим. Для мене округ — це моя батьківщина, мої земляки, люди, які повірили мені. Саме їхні сподівання, насамперед, я повинен виправдовувати, саме їхніми проблемами я живу сьогодні.

Не завадило б багатьом так званим «публічним» політикам, котрі вміють блискуче з’являтися на телеекранах, вдало демонструвати себе в світському житті і вважають себе справжньою політичною елітою або бомондом (кому як подобається), хоча б іноді, не в період передвиборчої кампанії, поїхати в звичайне українське село, подивитися на реалії сучасності. Але не для того, щоб потім картинно перед телекамерами скласти уклін якійсь старенькій бабусі або ще раз ефектно продекларувати свою любов до українського народу. Досить, панове! Вже набридло! Чи можете ви, відірвавшись від політичних шоу та істеричних декларацій, зробити щось конкретне? Можливо, я видамся комусь різким, але маю на це право. Адже в багатьох питаннях, бідах, проблемах останню надію люди покладають на свого депутата.

Під час виборів, коли йде масова психологічна атака, на телебаченні демонструються суперпривабливі рекламні ролики, друкується сила-силенна пропагандистської продукції, впроваджуються всі досягнення PR-технологій, багатьом притаманно робити вибір за віртуальним принципом. Але коли вибір зроблено і шоу скінчилося, куди діваються безліч політичних партій, осередків, чому так швидко спливають щирі почуття до простої людини, розчиняються клятви та обіцянки? А люди, ті самі «пересічні громадяни» (цей вислів я не сприймаю), залишаються наодинці зі своїми проблемами. Села треба газифікувати, дітей-сиріт утримувати, лікарням допомагати обладнанням та ліками, школи ремонтувати, займатися працевлаштуванням, освітою, культурою і ще безліччю питань. Проблеми, на жаль, такі само різноманітні, як життя, але радує те, що їх вдається вирішувати.

За період моєї депутатської діяльності до мене і моїх помічників звернулося понад півтори тисячі виборців. І жодне із звернень — кажу це з відповідальністю — не залишено без уваги. На жаль, не все одразу вдається вирішити, але результат обов’язково буде по кожному з них. Це моя принципова позиція. Це, якщо хочете, моє розуміння гідності народного обранця.

Мені дуже подобається вислів Джона Кеннеді: «Не питай у твоєї країни, що вона може зробити для тебе, запитай себе, що ти можеш зробити для неї». А що таке країна, якщо не люди, котрі в ній живуть?

Звичайно, не вистачає коштів щоб допомогти одразу всім. Хотів би я мати можливість діставати їх із власної кишені, та от не склалося — не розбагатів «на службі державній», а власного бізнесу, як багато моїх колег, не маю. Доводиться співпрацювати з державними установами, благодійними організаціями, шукати спонсорів. Деякі високопосадовці вже від мене сахаються — знають, що коли мої виборці на законних підставах мають на щось право, то я обов’язково «виб’ю», скільки б для цього не треба було ходити на прийоми, телефонувати, писати і таке інше! Хоча прекрасно усвідомлюю, що подібна депутатська діяльність не є панацеєю від соціальних хвороб.

Ситуацію треба змінювати кардинально. І починати з економіки. Це є основа основ. Будь-яка державна конструкція, що не спирається на міцний економічний фундамент, не є надійною. Нам потрібна ефективна державна економічна модель. І цей процес іде, і позитивні зрушення є, і результати теж є, але щодня до мене йдуть листи, дзвінки, звертаються люди з болем своїм, зі своїми бідами, з проблемами, і вирішувати їх я повинен, наскільки вистачає сил та можливостей, інакше просто поважати себе не зможу.

І ще я впевнений: якщо абстрактний політик не має постійного контакту з людьми, не відчуває їхніх настроїв, не знає життєвих проблем, він не може приймати адекватні потребам часу результативні рішення. Справжнє життя — не під куполом Верховної Ради, справжнє життя — в цехах і на ланах, на вулицях міст і сіл, у школах, лікарнях, у військових частинах. Тільки там можна повністю відчути, зрозуміти, чим дихає народ, якою є справжня ситуація в суспільстві і державі. Треба не гратися в політику, а наступально її формувати, спираючись на об’єктивний аналіз настроїв та побажань суспільства. Неможливо реально оцінювати ситуацію, якщо не спілкуватися, не бути разом з людьми. Постійно. Безпосередньо.

Нещодавно я повернувся зі свого округу і невдовзі знову їду туди. Був би дуже радий зустріти там когось із представників різноманітного політичного бомонду. Того, хто приїхав би й зробив конкретну, корисну і добру справу. Хай невелику, хай одну! Відверто кажу: які б політичні сили він не представляв, нехай навіть ми стояли б на протилежних політичних платформах, та руку я йому потиснув би з превеликою повагою. Співпрацював би щиро і з задоволенням. Тому що завжди поважав і поважаю тих, хто працює задля своїх співвітчизників не тільки коли вони складають так званий «електорат», а щодня, крок за кроком виправдовує наданий йому кредит довіри і сподівання. Я особисто вважаю це головним своїм завданням і обов’язком, метою своєї діяльності!

Ігор КАЛЬНІЧЕНКО, народний депутат України, член депутатської групи «Європейський вибір».