Україна олімпійська: 1952—2004

Імена Марії Гороховської, Ніни Бочарової, Віктора Чукаріна, Дмитра Леонкіна та Якова Пункіна відкрили олімпійську історію нашої країни. Хоча сьогодні дехто з доморослих істориків намагається накинути думку, що олімпійська Україна відбулася лише 1996 року в Атланті, де вперше виступила збірна незалежної держави. Якщо погодитися з таким літочисленням, то з нашої історії слід геть-чисто викреслити й Київську Русь, і Запорозьку Січ, і багато чого іншого, що становить національну гордість українців. Негоже бути манкуртами у власній країні!

У матеріалах нової рубрики, яка виходитиме щосуботи і авторами якої виступатимуть відомі спортивні журналісти, ми повернемося до витоків нашого олімпізму, пригадаємо видатних представників українського спорту, які свого часу вразили світ не тільки рекордними секундами, метрами, кілограмами, а й виявили надзвичайну волю, мужність. На жаль, інтерес до українського спорту — я навмисне підкреслюю — українського — останніми роками зусиллями не надто обтяжених знанням нашої історії журналістів (та й ніде правди діти — і спортивних функціонерів) помітно підупав, що і призвело до відторгнення від спорту мільйонів молодих людей.

Чи добре це? Погано, бо так ведеться, що людина виховується на прикладах, гідних наслідування, а замість українців на екранах ТБ, на сторінках газет і журналів «гуляють» зірки «Формули-1», НБА, НХЛ тощо. Так, це великі змагання і видатні спортсмени, але це не наші змагання і не наші зірки. Я не раз бував у США, звичайно ж, студіював місцеву пресу та ТБ. І ось що виявив: про змагання навіть світового рівня (скажімо, з футболу), якщо там не виступають американці, крім коротких інформацій, ви нічого більш не знайдете. Американці не байдужі до спорту, швидше навпаки, але вони виховують свою молодь на власних прикладах, утверджуючи у такий спосіб переваги американського способу життя.

Забуваючи власну спортивну історію, ми позбавляємо себе спадкоємності й національної гідності, бо людина живе не тільки нинішнім днем. Мені довелося виступати на іграх у Мельбурні, потім бути свідком ще 14 олімпіад у ролі спецкора. І, повірте, в будь-якій більш-менш спортивній країні варто запитати спортсмена чи тренера, і він неодмінно, перелічуючи своїх, назве й видатних українських чемпіонів.

Сьогодні ми нарікаємо на запепад українського спорту (досить лише згадати недавні чемпіонати світу з гімнастики, де ми взагалі вперше залишилися без медалей, та легкої атлетики з нашими чотирма «бронзами»). Нарікаємо на труднощі з фінансуванням підготовки спортсменів навіть до олімпійських ігор, нарікаємо на від’їзд наших спортсменів і тренерів жити та працювати за кордон, нарікаємо на зниження інтересу молодих людей до спорту, що, у свою чергу, призводить до скорочення припливу талантів.

Усе це так. Але це ще не вся правда.

У 1952 році життя в Україні, практично зруйнованій під час війни, лише почало налагоджуватися. У Києві, скажімо, був єдиний 25-метровий плавальний басейн, а Анатолій Драпей, демобілізований зранений солдат, уже встановлював світові рекорди. На місці нинішнього готелю «Спорт» був Палац спорту (побудували його ще у 1913 році), де відточили свою майстерність Бочарова та Чукарін, пізніше — Лариса Латиніна, Борис Шахлін, Юрій Титов, олімпійські чемпіони. У Запоріжжі, вважай просто неба, бо борцівських залів у сучасному розумінні не було, набував майстерності Яків Пункін, який понад три роки провів у фашистському концтаборі. А в Гельсінкі він не мав рівних серед світової борцівської еліти.

Отже, висновок напрошується сам по собі — долю золотих медалей визначають не самі лише матеріальні умови, а насамперед воля і наполегливість людини, уміння перемагати передовсім самого себе. Нині кумирами молоді часто стають зірки поп-музики та естради. І в цьому нема нічого поганого. Але це, я би сказав, пасивне захоплення без зворотних дій — співаком чи музикантом треба народитися. А зовсім недавно у нашій країні в кумирах були чемпіони і рекордсмени, з них брала приклад молодь, їх успіх намагалися повторити і перевершити. Так народжувалися нові чемпіони та рекордсмени. Не слід забувати, що увага суспільства, мільйонів людей до спорту, до зірок — теж дуже важливий чинник прогресу у цій сфері людської діяльності.

Відкриваючи цю рубрику, ми сподіваємося, з одного боку, привернути увагу молоді і нагадати старшому поколінню про їхніх кумирів — з другого.

Та не тільки історією житиме нова рубрика. Ми розповідатимемо також про підготовку українських спортсменів до Ігор в Афінах — про проблеми, плани та досягнення, тобто теж намагатимемося допомагати долати труднощі, які постають на цьому шляху. Немає сумніву, що увага до підготовки олімпійців з боку газети Верховної Ради України сприятиме дійовому та повноцінному розв’язанню завдань, які стоять і перед спортсменами, і перед спортивними функціонерами. Принаймні домагатимемося цього.

Читайте наші матеріали!