Сергій Винокуров, перший заступник Генерального прокурора України: «Захищаючи людину,ми тим самим захищаємо свою державу»

— Знаєте, якщо люди зайняті роботою, їм немає коли галасувати. Та й узагалі будь-які труби та фанфари тиснуть на вуха. Особливо у нашій сфері. Я навіть радий, що ми спокійно, поетапно, без фотоспалахів і гучних прес-конференцій ідемо до визначеної мети. Нині над цим завданням працюють кращі уми у правовій сфері, до роботи залучено правові інститути, комітети Верховної Ради, урядові структури. Та й не на пустому місці зводиться правова держава. Україна завжди посідала провідне місце серед країн світу, зокрема і на правоохоронній ниві, ще у складі Союзу — вона була членом ООН, численних міжнародних організацій, незмінним учасником світових правових подій і акцій. А про науковий, практичний потенціал у цій сфері і казати годі.

Проголошення Декларації про державний суверенітет, визначення Україною статусу незалежної держави, прийняття Конституції — це були нові, я б сказав, сильні кроки нашої країни у розбудові правової держави. За десять з гаком років у цьому напрямі зроблено стільки, скільки інші держави світу не зробили за століття. У нас уже понад п’ять років працює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Суди дедалі більше набувають незалежності, як це й має бути у правовій державі. Та й органи прокуратури реформуються відповідно до норм і принципів правової держави. Отож казати, що у нас зупинилася праця з розбудови правової держави — значить, заплющувати очі на те, позитивне, що відбувається в країні.

— Згоден, правова держава не може бути без громадянського суспільства, інститути якого мали б можливість контролювати діяльність органів влади, аналізувати і критикувати її хибні кроки. Але, скажіть, хіба мало у нас закладено правових норм у Конституції України в конкретних законах, які захищають права людини саме у сфері такої діяльності? У цьому напрямі робимо нові й нові кроки. Як ви знаєте, парламент уже обговорив питання про громадський контроль за діяльністю правоохоронних органів, Збройних сил України та інших державних інститутів.

На жаль, саме громадянське суспільство в нашій країні ще надто аморфне, воно тільки набирає своїх обрисів. Потрібні не тільки правові умови для його розвитку, а й активність людей для того, щоб скористатися всіма правами, які надає їм наша державність.

Якщо підсумувати сказане, то ми нині перебуваємо на шляху вдосконалення цього процесу, наше законодавство наближається до законодавства більшості країн світу. Однак збудувати правову державу — це не означає, що ми маємо сліпо копіювати законодавство країн Європи чи Америки. У нас є свої, національні особливості і національні інтереси. Ігнорування їх призвело б до великої помилки.

— Думаю, насамперед, хоч це дивно, нашої власної свідомості, поваги до Закону. Погодьтеся, що правовий нігілізм ніде так глибоко не пустив коріння, як у нас. Можна це явище пояснити різними причинами, різними чинниками, і передусім історичними. Однак доки кожна людина не почне поважати правила, за якими живе суспільство, ми з місця не зрушимо. Правила, які обов’язкові для всього суспільства, — це і є закон. Так, для декого з нас уже сама вимога беззаперечно дотримуватися закону — зачіпає душу. Аякже, ми вільні, у нас грає козацька кров. Але намагання, м’яко кажучи, оминути закон одними, неодмінно призведе до такого бажання інших. А разом спричинить беззаконня, що викликає обурення всіх. Правовий нігілізм — страшна річ, і наша свідомість має якнайшвидше позбавитися від такого гріха.

— Взяти, приміром, таке явище як критика у пресі судових рішень. Скільки ми не кажемо, що такі речі неприпустимі, ні-ні, та й з’являються такі публікації.

— Ось із твердження про те, що суд приймає не ті рішення, і починається правовий нігілізм. Я хочу запитати, чий саме голос народу відбиває преса? У суді, і, по-перше, цивільному, завжди є дві сторони, одна з яких ніколи не погодиться з прийнятою ухвалою.

Отже, на чиїй стороні журналіст чи група журналістів? А по-друге, чому ви вважаєте, що газета може бути верховним суддею у всіх справах? Хто наділив її такими повноваженнями?

І ще одне. Я не сказав, що не можна піддавати сумніву діяльність судів. Я сказав, що ніхто не має права критикувати рішення суду. А це не те саме.

— Опротестовуємо і немало. І не тільки судові рішення. Є протести на незаконні дії влади, є й інші.

— Ні, я про незгоду пересічного громадянина, зокрема, журналіста саме з конкретними рішеннями судових інстанцій.

— Протести на судові рішення ми теж подаємо. Але тут є серйозні нюанси. По-перше, такі протести, які вимірюються навіть сотнями, — мізерна частка на тлі кількості розглянутих справ. А їх — сотні тисяч. По-друге, прокуратура — той орган, якому законом надано права аналізувати і опротестовувати незаконні (на думку прокурора) рішення суду, але тільки в суворо регламентованому законом порядку. А хто такі повноваження надавав засобам масової інформації?

А громадянин, інтереси якого зачіпають конкретні судові рішення, згідно з законом і в чітко обумовленому порядку, має всі можливості висловити свою незгоду. І цю думку обов’язково розгляне вища судова інстанція. Але судове рішення, що набрало чинності, обов’язкове для всіх без винятку. Більшість питань суду — це компетенція Верховної Ради, Верховного Суду.

Інша справа, що суспільство не може стояти осторонь формування судової системи як такої. Воно є прямим замовником у державі, яке судочинство потрібне суспільству і народу на даному етапі життя. Учені, громадськість, вивчаючи судову практику, аналізують і обговорюють — досконала вона чи ні. Але щодо судового рішення — сюди зась. Воно, набираючи чинності, обов’язкове не тільки для учасників процесу, а й для кожного громадянина країни — аж до Президента.

— Це позиція не Винокурова. Це — позиція державного органу, якому доручено наглядати за дотриманням законності під час прийняття судового рішення. Держава створила суд, який має бути цілковито незалежний, і оберігає його від будь-якого втручання. А газета чи інший засіб масової інформації, вступаючи у полеміку з судом, хочуть цього чи ні, чинять тиск на судовий орган, що заборонено законом.

— На жаль, трапляється. Ось недавно в Запоріжжі з речовими доказами затримано голову одного із судів міста. З такими явищами ми нещадно боремося. Розвінчує такі випадки й громадськість, зокрема, і преса. Але це стосується судді як людини, фахівця, як особистості. І не має нічого спільного з оцінкою судового рішення.

Ми боролися і надалі боротимемося з такими фактами. Однак я категорично відкидаю балачки на кшталт того, що у нас усі судді продажні, корумповані, що всіх їх можна купити. Я понад тридцять років працюю у правоохоронних органах і знаю, що робиться в судах, не з розмов, а з оперативних матеріалів. У такому разі з однаковим успіхом можна сказати, що лікарі ріжуть людей, а журналісти пишуть неправду.

— Не можна говорити про це ствердно чи заперечливо. Законодавство — то будинок, який весь час треба облаштовувати. З огляду на бурхливий розвиток суспільства, зміни формацій, економічні відносини, законодавча база теж має реагувати на ці зміни. Ось, приміром, працюючи над удосконаленням недавно прийнятого Цивільного кодексу, відчуваємо, що низка статей його уже вступають у суперечність з новими економічними вимогами. Здавалося б, що простіше — візьми відпрацьований до деталей кодекс, який діє в багатьох країнах, і впроваджуй його тут. Ні, так не виходить. Ми динамічно розвиваємося, і цю динаміку треба відбити в законодавчих актах.

Хоча, якщо говорити за великими мірками, законодавча база у нас напрацьована достатньо, щоб на неї спиралася правова держава у розбудові.

— Я б чіткіше виписав закон «Про прокуратуру», змінив також норми, що регламентують слідчий апарат. Ніхто не заперечить, що нині тільки слідчі підрозділи прокуратури готові висококваліфіковано вести найскладніші справи. Тому не спішив би передавати ці функції органам міліції чи спеціально створеному слідчому департаменту чи бюро. Тим паче назавжди залишив би за прокуратурою право не тільки порушувати кримінальні справи, а й за потреби розслідувати будь-яку з них. Така практика діє у більшості високорозвинених країн.

— Не думаю, що порушення прав людини з боку правоохоронних органів — проблема тільки нашої держави. Спілкуючись із колегами за кордоном, знаю, що там не дуже чемно поводяться під час затримання людини, і в стінах, де її потім утримують. І навіть набагато жорсткіше, ніж у нас, однак там за такі дії менше карають, аніж тут.

Але це аніскільки не применшує обов’язок наших правоохоронних органів, і насамперед прокуратури, давати найсуворішу оцінку будь-якому факту порушення прав людини.

Лише торік ми розглянули понад 12 тисяч скарг на протиправні дії працівників міліції. За цими фактами порушено 236 кримінальних справ. А скільки співробітників звільнено з органів внутрішніх справ!

У наведених фактах я не бачу соціальної проблеми. Однак вони є пріоритетним напрямом діяльності прокуратури. Аж доти, поки не позбудемося цих проблем узагалі.

— Якнайсуворіше. Ще коли я працював районним прокурором, а потім на інших посадах, такі скарги я завжди розглядав особисто; якщо навіть знав, що не кожна з них може бути обгрунтована.

Так само реагую на ці скарги й нині. У мене є навіть такий тип резолюції: «Провести перевірку з урахуванням аргументів заявника».

Щоправда, більшість людей звертається до мене зі скаргами, які мають бути розглянуто в судових інстанціях. Але ми, знаючи, що система захисту людини складалася десятиліттями, коли всі звертаються з усім неодмінно до прокурора, і що люди не адаптувалися до нового законодавства, все одно намагаємося допомогти. Зрештою, держава і державні органи і створені насамперед для того, щоб кожна людина була надійно захищена, щоб жилося їй спокійно і затишно.