Біля цієї незвичної садиби, повертаючись зі школи додому, я стишувала ходу: милувалася розкішним бузком, сріблястими ялинами, які в такому незвичному поєднанні викликали жвавий інтерес не тільки у мене, а й в усіх, хто проходив повз будинок з мезоніном. Це обійстя було по сусідству з нашим. А ще я звикла бачити тут дідуся Петра, який майже щодня чекав на мене. Навіть через десятиліття чую його голос:

— Ну, як ваші успіхи, леді? — звертався до мене, як до дорослої, та ще й на «ви».

— П’ятірка з математики та мови, — викладаю, як на духу.

— Тоді ви, панянко, заслуговуєте на розкішний букет. Запрошую вас до саду...

Він відчиняв хвіртку, брав садові ножиці, зрізував квіти і складав їх у чудовий букет. Тим часом я розкошувала у цьому міні-ботанічному саду, де дозволялося не тільки милуватись екзотичними квітами та рослинами, а й нюхати, торкати їх... А дід Петро розповідав мені про те, як вони потрапили на його обійстя. Потім церемонно вручав мені обіцяний букет, шанобливо схиляючи голову. Його серйозність зраджували смішливі бісики в очах.

Звідки мені, малій, було знати тоді, з якою цікавою і незвичайною людиною звела мене доля. Це вже коли підросла, дізналася, що інтелігентний дід Петро (Петро Петрович Щедрін) був тим, хто ще у 20-ті роки ХХ століття проектував вулиці мого рідного містечка, а нині райцентру Рокитного. До того ж проектував їх бездоганно прямими і широкими, так що в мініатюрі вони нагадували чітку геометрію Невського проспекту з прилеглими до нього вулицями у Санкт-Петербурзі. Тож нинішній центр Рокитного побудований саме за таким принципом. Будинки з присадибними ділянками —однакові прямокутники, що видно на плані, який і досі зберігається в сімейному архіві родини Щедріних. Від центральної, нинішньої вулиці Незалежності, відходять чіткі перпендикуляри бічних вулиць, вони перетинаються з вулицями, паралельними центральній. І сьогодні можна помітити в центральній частині містечка однакові житлові квартали-прямокутники. Це вже пізніше, коли в Рокитному змінювались архітектори, під час нової забудови не дотримувалися тих чітких геометричних пропорцій, що їх започаткував Петро Петрович Щедрін. Своє юнацьке захоплення класично спорудженим відомим проспектом, яким милувався, навчаючись у місті на Неві, він переніс у невелике поліське містечко.

До Петербурга йому допоміг потрапити відомий російський капіталіст і меценат Сава Морозов, в якого працював керуючим лісами батько Петра — Петро Васильович Щедрін. Після його смерті Сава Морозов не залишив сироту напризволяще — віддав на виховання і навчання до Імператорського залізничного училища. Там хлопчик, крім низки предметів, навчався основам архітектури. А ще він проектував і прокладав залізниці на Волині. За його кресленнями побудовано церкву в селі Карпилівці Рокитнівського району, що діє й досі. Зберігся малюнок храму, зроблений рукою Петра Петровича Щедріна.

Хранителька сімейного архіву — онука Петра Петровича Інна Олегівна. Вона не тільки продовжила справу дідуся, обравши технічну спеціальність, а й вивчила родовід своєї родини, починаючи з ХVІІІ століття. А він бере початок від діда її діда Василя Щедріна, який був купцем у Твері. Друге покоління Щедріних представлене в особі Петра Васильовича, який був керуючим лісами у Сави Морозова, третє — Петром Петровичем, котрий спроектував Рокитне на початку 20-х років минулого століття, четверте — його сином Олегом Петровичем Щедріним, який усе своє життя пропрацював у Рокитнівському держлісгоспі.

... На жаль, один за одним відійшли у вічність мешканці будинку з мезоніном: Петро Петрович Щедрін, його дружина Марія Олександрівна, син Олег Петрович... Але вони залишили по собі дітей, онуків, а ще — слід на землі, добрий слід, прекрасний оазис біля будинку, який і досі викликає цікавість у сучасників і де тепер мешкають вдова Олега Петровича Лідія Олексіївна з донькою Аллою, та «міні-Невський» у центрі Рокитного. Шкода тільки, що немає у селищі вулиці імені Петра Щедріна — першого архітектора Рокитного...

 

Рівненська область.