Із досьє «ГУ».
Василь НАДРАГА. Народний депутат України по 104-му виборчому округу (Луганська область). Народився в Бурятії 1958 року. Має три освіти: історичний факультет Луганського державного педінституту, Регіональний інститут менеджменту й Академія держуправління при Президентові України. До обрання у Верховну Раду очолював Луганське обласне управління Пенсійного фонду. У парламенті очолює підкомітет Комітету ВР у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів. Серед парламентських «новачків» відрізняється великою активністю: за півтора року роботи в парламенті 43 рази виступав із трибуни, 58 — з місця. Нагороджений Почесною грамотою Кабінету Міністрів України, орденом «За заслуги» третього ступеня. Член Народно-демократичної партії, депутатської групи «Народний вибір». Одружений, має дочку й онука.
— У свій час ви працювали з молоддю, потім — з пенсіонерами, майже як «багатоверстатник». А чиї інтереси прийшли відстоювати в парламенті?
— Робота є робота, і найголовніше — мати до неї інтерес. Мені завжди було цікаво працювати: і в комсомолі, і коли очолював Кам’янобродський райвиконком міста Луганська, і коли керував регіональним управлінням Пенсійного фонду. По суті, завжди доводилося стояти на захисті соціальних інтересів населення. Займаюся цим і нині, як народний депутат України. Так що «багатоверстатником» назвати мене важко. Я роблю одну справу. Моя позиція, як депутата, однозначна: держава має піклуватися про дітей, стареньких і інвалідів, а для працездатної частини населення країни треба створити умови для реалізації їхнього потенціалу. Люди повинні мати гідну зарплату, забезпечену старість, а молодь має бути підготовленою до самостійного життя.
— До речі, деякі ваші політичні опоненти використовують ваше комсомольське минуле як аргумент, що негативно впливає на ваш авторитет. Це не турбує?
— Кожний день свого життя я прожив з великим задоволенням і з великим бажанням зробити щось корисне. Так, у мене була комсомольська юність, але наповнена цікавою роботою. Я, наприклад, пишаюся тим, що стояв у витоків розвитку науково-технічної творчості молоді, створення студентських сільськогосподарських трудових загонів. Луганський досвід було узагальнено в масштабах країни. Я вважаю, що ми повинні створювати молоді такі умови, за яких вона могла б реалізувати свої амбіції, виявляти свої можливості в науці, культурі, спорті. Але тепер це має відбуватися вже в іншій формі. На Луганщині, до речі, намагаються відродити деякі форми роботи з молоддю, і не можу залишатися до цього байдужим.
— У свій час ви балотувалися на виборах міського голови Луганська. І хоча ваш перший досвід був невдалим, але ви вирішили йти на парламентські вибори. Це було ваше самостійне рішення? І чи не збираєтеся вдруге висувати свою кандидатуру на виборах міського голови Луганська?
— Я людина команди. У мене є товариші, друзі, з якими я йду по життю. Тому багато рішень, у тому числі й висування моєї кандидатури в народні депутати, народилися не тільки в моїй голові. Чи буду я балотуватися в мери?.. Чесно скажу, не знаю. Поки що планів таких не маю. Мені ще понад два роки треба відпрацювати у Верховній Раді.
— Ви назвали себе людиною команди. Це означає, що ви відмовляєтеся від лідерства?
— Але не зменшую свою значимість у частині результативності своєї роботи. Я не олов’яний солдатик, якого можна переставляти без його бажання. Я, напевно, щось більше, важлива деталь, яка запрацює лише в добре налагодженому механізмі. Цим механізмом для мене і є команда.
— Цього літа ви їздили на археологічні розкопки в Ольвію. Ви такою уявляєте депутатську відпустку?
— На розкопки я їжджу з 1977 року, зі студентських часів. Незалежно від того, де працюю і яку керівну посаду обіймаю. Там я відроджуюсь душею і тілом, позбуваюся того офіціозу, в якому живу, перебуваючи на державній службі. Я там молодію. Навіть незважаючи на те, що нинішнього року я приїхав до Ольвії не тільки як людина, що цікавиться історією, а й як член наглядацької ради національного заповідника. А що стосується моєї відпустки, то цього року, крім Ольвії, трохи відпочив у відомчому санаторії, а в серпні був учасником зльоту студентських загонів у Криму.
— Кажуть, ви чудово граєте у більярд. А можете знайти щось спільне у грі в більярд і політиці?
— Мабуть, це — самовіддача. Людина одну партію програла і зламалася, йому потрібний ще якийсь елемент натхнення, кураж. Те ж саме й у парламенті. Стикаєшся з труднощами, і від цього втрачається тонус. А треба працювати. Зможеш себе змусити — й інших зможеш мобілізувати.
А гра в більярд мене захоплює тим, що вимагає інтелектуального і фізичного навантаження.
— Читаєте нині багато?
— Я читаю щовечора. Мої батьки — робітники, але Бог їм дав талант і розум, тому вони мене виховували в потрібному напрямі. Люблю читати мемуари, історичну літературу.
— А про що не любите говорити?
— Про свої слабкості або про хвилини слабкості. Не люблю вивертати себе навиворіт.
