Щоразу, коли приїжджаю у рідне містечко на Івано-Франківщині, дізнаюся, що у місцевій лікарні знову зменшили кількість ліжок. Нове недобудоване приміщення заростає бур’янами, з кількох відділень діє тільки одне. І все йде до закриття медичного закладу, кажуть місцеві лікарі.

Дамоклів меч як засіб реорганізації

Схожа ситуація з сільськими лікарнями і на Тернопільщині. Мешканці Скали-Подільської, що у Борщівському районі, зібрали півтори тисячі підписів під зверненням до обласних та столичних інстанцій, щоб зберегти місцеву лікарню. Але листи повертаються до Борщева, а у місцевої влади одне пояснення: немає коштів. Грошей і справді бракує, особливо після того, як сільські лікарні перевели на місцеве фінансування.

Головний лікар Борщівського району Іван Невістюк трагедії в ситуації, що склалася, не бачить. Хворих зі Скали-Подільської без проблем можна госпіталізувати у Борщівську ЦРЛ. Тим паче що Скала-Подільській поліклініці нещодавно надали нову машину «швидкої допомоги».

У Євгенії Гуменюк, Олександра Павлишина, Григорія Гуменюка, Миколи Манчули, Іванни Жук, котрі зібралися у селищній раді, свої аргументи. Вони не можуть зрозуміти, чому лікарню, яку відкрили у тяжкі і голодні післявоєнні роки, нині мають закривати? Вона обслуговувала 6 тисяч населення Скали-Подільської і навколишніх сіл, мала 50 ліжок.

Чому літніх людей так лякає госпіталізація у районну лікарню, зрозуміти можна. Своїх лікарів багато років знають, їм довіряють. У місцевій лікарні завжди навідають родичі, знайомі. Не тільки, щоб підбадьорити, а й дещо принести з харчів. А до райцентру не наїздишся кожен день із сумками. Та й не завжди хворого можна госпіталізувати. Інколи хвилини вирішують усе. Але нині такими «дрібницями», схоже, ніхто не переймається. Як і дотриманням Конституції, яка гарантує кожному громадянину доступне і безплатне медичне обслуговування.

А ще людей образило, що у них не запитали, коли приймали рішення про реорганізацію. Депутати селищної ради стверджують, що не давали на це згоди. Рішення прийнято сесією районної ради і воно, за словами голови Івана Чепесюка, також, до речі, лікаря, було вимушеним. Під час нашої розмови виникла ідея про можливий збір коштів громадою Скали-Подільської і навколишніх сіл для утримання лікарні. Йдеться про не такі вже великі кошти, а в масштабах держави взагалі мізерні. Але у пенсіонера, а це основна категорія пацієнтів, кожна гривня на рахунку. Та й мова не про одноразові внески, а про регулярні. Чи під силу такий тягар громаді?

Головний лікар Скала-Подільської міської поліклініки Наталя Пиріг теж занепокоєна таким ставленням держави до сільської медицини: селище зі славною історією, яке ще 1531 року здобуло Магдебурзьке право, і поліклініки може позбутися. Нині для Наталі Богданівни головне — до зими газифікувати поліклініку, на що потрібно майже 50 тисяч гривень.

А ще головлікар стоїть перед непростою дилемою: встановити 15 ліжок денного стаціонару в тісному приміщенні нинішньої поліклініки чи перебазуватися у просторіше, але занедбаніше приміщення лікарні, до речі, колишньої графської стайні? Підвести газ до обох корпусів, які на значній віддалі один від одного, нереально.

Сільські медики Любов Глюта, Ліля Звір, Наталя Роженко також боляче сприймають реорганізацію. Обсяг роботи навряд чи зменшиться, а якусь половину чи чверть окладу, які мали за чергування в лікарні, зняли. Та вони, пройшовши недавнє приниження через невиплату зарплати, миряться з тим, що є. І дорікати їм за це —гріх. Ми всі нині живемо за відомим висловом: «Маємо те, що маємо». А маємо високу смертність, зниження тривалості життя. «Нині ніхто не хворіє, — зауважили у Скалі-Подільській, — одразу вмирають». Лікування стає дорогим і недоступним.

Така сама ситуація і в селі Білозірці Лановецького району. Тутешні мешканці вважають, що і над їхньою лікарнею завис дамоклів меч: районна влада шукає привід, щоб реорганізувати лікарню у денний стаціонар на 10 ліжок. Протягом останніх двох років Лановецька райдержадміністрація не раз порушувала питання перед депутатами районної і сільських рад, громадянами про прийняття рішення стосовно закриття Білозірської дільничної лікарні. Тепер причину знайшли: без газового опалення взимку вона не працюватиме. Мешканці терміново шукають кошти для газифікації лікувального закладу. Вони пропонують для зведення котельні використати будівельні матеріали у рахунок паїв селян агрофірми «Білозірська»; вони також готові самі допомогти на будові, організувати збір коштів. Але цього, звичайно, замало, тому й шлють листи в усі інстанції, прохаючи допомоги.

Якби не німці...

Петро Деркач знепритомнів на городі. У передінсультному стані його привезли до Ілавченської лікарні. Вона поряд і, дякуючи Богу і медикам, чоловіка вдалося врятувати. Каже, що лікарі попереджали: з високим тиском не можна жартувати, але куди подітися, якщо має шість гектарів поля, котре треба обробляти. Його сусід по палаті — у передінфарктному стані. Головний лікар Богдан Котик вважає, що до Теребовлянської райлікарні обох могли й не довезти. А взагалі захворювань, спричинених порушеннями мозкового кровообігу, стає дедалі більше. Людей «ощасливили» землею і вони буквально гинуть біля неї.

Мешканцям Ілавчого і навколишніх сіл поталанило більше: невідкладну допомогу їм нададуть на місці і на пристойному рівні. Лікарня у квітні цього року отримала статус державної, але бюджет на неї не витрачає жодної копійки. Цей медичний заклад з 15 ліжками і персоналом із 13 осіб повністю утримує товариство «Благодійність», котре фінансує громада німецького міста Білефельд. Ілавченська лікарня не раз міняла вивіску: амбулаторія, лікарня, знову амбулаторія... Останні шість років чиновники від медицини взагалі робили вигляд, що її не існує. Але вона працювала. За цей час одужувало тут 2,4 тисячі хворих. Лікар тут один — Богдан Котик. Він спеціаліст з педіатрії і терапії, але й пологи приймає — життя навчило. По суті, він давно став сімейним лікарем, як тепер модно казати.

Богдан Теодозійович каже, що якби не німці, лікарню давно закрили б. Добродійники допомогли обладнати її сучасною апаратурою, комп’ютерами; тут є своя лабораторія, гаряча й холодна вода, зручні ліжка, новенька постільна білизна, два автомобілі, необхідні ліки, добре харчування.

Коли я була в Ілавчому, там бригада німців саме ремонтувала приміщення. Вони взяли відпустку, щоб попрацювати у далекому українському селі. Не знаю, що рухало ними: релігійні переконання чи людське співчуття, але те, що робить громада Білефельда, важко переоцінити. Крім того, що вона утримує Ілавченську лікарню, на її території збудували склад, звідки гуманітарна допомога, що надходить з Німеччини, розподіляється по усіх медичних закладах Тернопільщини. Це — обладнання, меблі, одяг, взуття, шприци, перев’язочні матеріали, продукти харчування... Розподіляє ці потоки Ольга Герелюс. Десять років тому біда привела її до Німеччини: тяжко хворіла дочка. А нині сама допомагає. Німці обіцяють до зими підвести газ до лікарні, а згодом збудувати нове приміщення. Ми вважаємо сільські лікарні неперспективними, а німці так далеко не заглядають: вони допомагають сьогодні.

Лікарня чи дім для престарілих?

На прохання прокоментувати факти закриття лікарень начальник обласного управління охорони здоров’я Михайло Буртняк запитав: «А де в світі є сільські лікарні?» Але після цього хочеться знову запитати: «А де у світі є таке бездоріжжя, такий зв’язок, коли тижнями мовчать телефони, де машини «швидкої допомоги» вже й ремонту не підлягають?» Думаю, Михайло Миколайович і сам це добре знає. Чиновник у ньому говорить одне, а медик — інше. На його думку, Борщівський район поспішив із закриттям Скала-Подільської лікарні, але рішення сесії може скасувати тільки сесія. Принаймні слід було провести роз’яснювальну роботу, підготувати людей. На жаль, вертикаль в управлінні медичними закладами на рівні області втрачено, і він фактично не може вплинути на ситуацію.

Про закриття Білозірської лікарні поки що не йдеться. За словами Михайла Миколайовича, він не форсує реорганізацію сільських лікарень, бо її болісно сприймають люди. За останні десять років в області реорганізовано в амбулаторії з денним стаціонаром вісім сільських лікарень. На базі трьох із них організовано геронтологічні відділення, які передано управлінню соціального захисту. Сільські лікарні, каже М. Буртняк, останнім часом виконують, можливо, більше соціальні функції, ніж медичні: взимку вони переповнені, влітку порожніють. Відомий випадок, коли в одній з лікарень жінка жила три роки. Але лікарня має бути лікарнею, а не соціальним прихистком. А сільська лікарня без належної бази безперспективна. Майбутнє сільської медицини — за сімейними лікарями, яких в області вже більше ста, за амбулаторіями сімейних лікарів — їх 59. Лікарі проходять перепідготовку в Тернопільській медичній академії. Інтерес до сімейної медицини зріс після того, як для них встановили 25-відсоткову надбавку до окладу.

Однак впроваджуючи нове — сімейну медицину, чи варто нищити те, що служило людям десятиліттями? Цього року, за словами М. Буртняка, охорона здоров’я області фінансується краще. Вдалося закупити сучасне обладнання, відкрити кілька реабілітаційних центрів. Кошти переважно осіли в обласних та районних лікарнях. Тернопільська медицина за моніторингом показників на дев’ятому місці в Україні.

Все це тішить, але у мене перед очима колишні вчителі, робітники, військові, селяни зі Скали-Подільської. Хіба вони вимагають чогось нереального? Можна скільки завгодно говорити про безперспективність сільської медицини, а люди — хворі, немічні — живі. І хочуть ще трохи пожити. Не все вимірюється голим раціоналізмом. Німці це зрозуміли. Коли зрозуміємо ми?

Тернопільська область.