«Нас не зустрічали з квітами...» — така була сувора правда учасників-очевидців визволення Придесення

Чернігівська Болдина гора, де палахкотить Вічний огонь, уже не одну осінь зустрічає тисячі людей і кожному надає можливість для відчуття Подвигу, для роздумів. 

— Нас не зустрічали з квітами, — пригадує колишня медсестра і зв’язківець Ганна Михайлівна Журавльова.

— Бо ми були у перших рядах. Це вже тиловики отримували квіти... 21 вересня 1943 року вранці Чернігів був у диму від пожеж. Ми увійшли до міста з боку Мени. Мене дуже налякала стара жінка, яка десь сховалася у сараї: подумала, що то німець. Бабуся була вся у соломі, якесь скуйовджене страхіття. Побачивши на пілотках зірки, вона неначе збожеволіла від радості. «Наші! Наші прийшли!» — кричала. Ще свистять кулі, а нам назустріч двоє 10—12-річних дівчаток: «Тата нашого не бачили?» «Прийде ваш тато», — заспокоїла їх. Оце були перші враження від Чернігова. Завдяки удару нашої частини з півночі фашисти спішно залишали місто, бо боялися оточення.

— Ой, що вам сказати... Я починала на війні санітаркою в шпиталі. І от наближається фронт. Привезли солдатів, а їх ніхто навіть не забинтував. Нікому було! Командир запропонував: «Дівчатка, хто хоче на передову?» Ми, вісімнадцятирічні, тоді й не могли подумати, що там — не якась прогулянка, а жах, суцільний жах. Відразу погодились. І ось тридцятиградусний мороз. Наші стріляють. Німці стріляють. Вибухи. Мертві тіла. Замерзла кров. Перев’язую одного пораненого. Кричить інший — повзу до нього. Поряд німецький офіцер лежить. Я думала, що він убитий. Але він отямився. Взявся за пістолета. Якось ногою вибила його. Зрештою після усього того пекла я сама обморожена опинилася у госпіталі.

— Важка, кривава була переправа через Десну біля села Оболоння. Потім така сама через Снов. Війська спішили обійти Чернігів! Багато солдатів загинуло.

Доля полковника у відставці Василя Олександровича Бондаренка склалася так, що він спочатку обороняв Чернігівщину, потім визволяв її, і зрештою служив у військовій частині Чернігова, нині мешкає тут.

— А почалося все з того, що нас, курсантів-першокурсників Харківського піхотного училища, висадили наприкінці серпня 1941 р. на станції Ворожба і перекинули під Новгород-Сіверський, — оповідає колишній фронтовик. — Нам, вісімнадцятиліткам, видали трилінійки, з яких ми, по суті, й стріляти не навчилися... Мене невдовзі призначили командиром кінної розвідгрупи, і я з хлопцями 5 вересня побував у Чернігові, де ми зв’язалися з командуванням. Коли поверталися назад, то між Меною та Сосницею нам вдалося схопити двох німців. Це були теж розвідники — ми їх «застукали» на мародерстві: вони думали, що у цій глушині усі військові повтікали і їм можна хазяйнувати, як заманеться.. Один з них хотів утекти, і його пристрелили. Наш «язик» виявився цінним. Бо з його свідчення стало зрозуміло, що гітлерівці висуваються вперед, намагаючись оточити радянські війська. Завдяки цій інформації 40-й армії вдалося в останній момент вийти з лещат. Нас, курсантів, кинули забезпечувати відхід армії. Багато тоді молодих загинуло. Однієї ночі, хоч і були втомлені, застосували проти ворога психічну атаку. Німці спали, і ми накинулись на них із багнетами і відчайдушним криком. Але і вони підхопилися, почали боронитися. Один із них штиркнув мене багнетом. Друг Станіслав Рогач мене врятував, витяг, але за кілька хвилин загинув...

13 березня 1942 р. я став лейтенантом. А оскільки уже воював, то мене, дев’ятнадцятирічного, відразу призначили командиром роти.

— Ні. Після госпіталю мене призначили заступником командира батальйону в 241-й полк 75-ї гвардійської дивізії. Я прибув у свій підрозділ саме під час звільненні Батурина. На жаль, я тоді ще не знав, що то колишня гетьманська столиця. Довго в ній не були. Одержали наказ швидко рухатися у напрямку до Чернігова, не встрявати у бої з опорними пунктами ворога, обходити їх. Ми йшли через Куликівку, потім переправилися поблизу Киселівки на плотах, виготовлених з воріт, колод. Супроти нас на правому березі Десни стояли мадяри. Ми змусили їх відступити. Чимало їх здалося.

Микола Якович Милиця народився у Чернігові в 1919 р. Війна його застала на військовій службі. У вересні 1943 р. він був лейтенантом — командиром розвідвзводу 129-ї окремої танкової бригади, яка мчала-поспішала визволяти Чернігів...

— Я не знав, що там з моїми батьками, які мешкали на П’яти кутах, — ділиться враженнями ветеран, колишній голова Прилуцького та Деснянського судів. — Так хотілося їх побачити! Переправа була вночі перед нинішнім мостом, що на Київ. Німецькі літаки бомбили переправу. Але ми о 4-й ранку все-таки переправилися. Місто лежало в руїнах. Я ледве його впізнавав. На жаль, ніколи було думати про зустріч з батьками. Тривав бій. Ми поступово тіснили ворога на північну околицю. Лише коли опинилися в Михайло-Коцюбинському, і бригада стала на відпочинок, я попросився на хвилину додому.

— Я теж під час визволення Чернігівщини побував удома в Коропі, — каже колишній авіаційний механік Василь Іванович Чуприна, якому у ті дні ледь виповнилося 20 років. — Наш полковий аеродром спочатку був під Лісками Менського району. У полку — 30 літаків. Ми, механіки, мали їх готувати до польотів. Життя льотчиків було переважно коротке. В Ліски прислали поповнення. Я ще не встиг запам’ятати ім’я хлопчини, котрий за прискореною програмою, як і я, закінчив училище. Він полетів, і його десь збили під Черніговом. Загалом, на Чернігівщині полк втратив п’ять літаків.

... Мої співрозмовники мешкають нині в Чернігові. Це так добре, що вони є, що дожили до цих днів і мають щастя нести юні правду про війну, про 20 тисяч солдатів, офіцерів, які полягли смертю хоробрих, визволяючи Придесення.

 

Чернігівська область.