Після тотального реформування агропромислового комплексу вони стали директорами сільськогосподарських товариств. Однак на селі їх, як і раніше, називають головихами. Коротко, шанобливо. І хоч сьогодні їм, як ніколи, особливо важко працюється, жінки-керівники не здаються. Вони ж бо, давно відомо, відповідальніші за чоловіків. Та й затятіші й завзятіші також.
Валентина
Їй дуже личить це ім’я, що в перекладі з латині означає сильна і здорова. Струнка, синьоока, схожа поставою на супермодель, Валентина Гонтар за вдачею організована, впевнена, практична. Приватне сільгосппідприємство «Нива», яким вона керує, — то справа всього життя.
Від свого батька, голови колгоспу з майже 40-річним стажем Олексія Андрійовича Мироненка, прийняла Валентина господарство. На жаль, не одразу після виходу батька на заслужений відпочинок. Шкодує про те й тепер. Бо знаменитий на всю Україну колгосп-мільйонер після кількох років перебування в чужих руках скотився в економічну прірву. А Валентина в той час очолювала господарство в Новоукраїнці, свого таки Чорнобаївського району. Коли односельці не тільки просили, а й вимагали «повернути економістку додому», прийшла на пораду до батька. «Гуртом рятуватимемо «Ниву», — сказав мудрий Олексій Андрійович. За три роки головування Валентина Гонтар підняла з колін колишнє КСП.
Зібрала навколо себе не лише однодумців, а й добрих фахівців. Це насамперед невтомний технолог полів Василь Вертипорох, прискіпливий фінансист Надія Слинько, голова спілки власників майна Валентин Бреус. Звичайно, і вся родина допомагала відроджувати добре ім’я батькової спадщини. Тому й хліб знову почав родити «як за Мироненка», по 50—60 центнерів з гектара. І соняшник дорідний, і цукрові буряки, і кукурудза. Знову наповнилися ферми худобою: понад три тисячі голів ВРХ та більш як дві тисячі свиней почали утримувати в «Ниві». Люди зраділи роботі, вчасній зарплаті. Головиха погасила борги попередника і належно розраховується з банкірами, енергетиками, державою.
— От якби ще й держава дотримувала слова, яке дала селянам, — ділилася Валентина. — Взяти хоча б доплати за здану великовагову худобу. Обіцяли за неї вчасно розрахуватися, підтримати, так би мовити, сільгосптоваровиробника. Однак незабаром кінець року, а нам сповна не заплатили ще й за перше півріччя. За що ж нам сіяти, купувати пальне, добрива, засоби захисту рослин? На кредитах далеко не поїдеш. Вони, як і раніше, дорогі, головне, короткотермінові. Не встигнеш засіятися, а вже повертай гроші. Торік за користування позичкою заплатили 290 тисяч гривень. Банкам, звісно, це вигідно, а селянин, як завжди, заробив, як циган на качалках...
«Нива» — велике розгалужене господарство. До нього входить, крім Лукашівки, ще й Веселий Поділ, Григорівка, Новоселиця, Вишнівка. Сільська територіальна громада не в змозі утримувати соціальну сферу цих населених пунктів. Уся надія на неї, головиху. І хоч підприємство за статутом приватне, вона без нарікань тягне громадського «воза». Щодня три автобуси сільгосппідприємства підвозять учнів і вчителів до школи, малят — до дитячого садка. Харчуються діти також за рахунок «Ниви». Депутат обласної ради Валентина Гонтар робить усе, щоб вкорінилася молодь на своїй землі. Як вони, троє дітей Мироненка. Як і донька, котра в Лукашівці вийшла заміж і подарувала Валентині Олексіївні онуку, красуню-Наталочку.
Надія
Її жартома називають «найсолодшою жінкою Черкащини». Надія Іванівна Горідько керує обласною спілкою бджолярів і колективним сільгосппідприємством «Нектар». Приязна, завжди усміхнена, вона сама схожа на бджілку, працьовиту, заклопотану. Ще донедавна була «мамою» для всіх пасічників України, бо очолювала всеукраїнську асоціацію бджолярів.
Слава Богу, каже, що її «каденція» скінчилася і нехай ще колеги-чоловіки попрацюють «у вулику» громадської роботи. Не стомлюється повторювати: нам не потрібно форсувати експорт продукції бджільництва. Нам треба спершу нагодувати своїх людей, особливо дітей.
«Адже, — з прикрістю зазначила, — у нас чимало дітлахів, котрі не знають, який на смак мед... В Україні на душу населення виробляють 300 грамів цього продукту, тоді як у наших європейських сусідів по кілька десятків кілограмів. В Японії, наприклад, працює державна програма, прийнята після трагедії Хіросіми й Нагасакі, про введення меду та інших продуктів бджільництва в раціон громадян, передусім дітей. Тільки маточного молочка японці закуповують по кількасот тонн у рік. У нас не менше чорнобильське лихо, однак «медовими» програмами тільки-но починають опікуватися».
Нинішнього літа Надія Горідько разом з делегацією вперше побувала на світовому конгресі пасічників. Відбувся він у Словенії — «царстві трав і квітів». Найбільше вразило українців у Західній Європі те, що мед, розфасований у 30—40-грамову упаковку, лежав на столах у всіх кафе і ресторанах, як у нас гірчиця і сіль. «Оце і є піклування про здоров’я нації, — сказав, зітхнувши, український пасічник. — А в нас навіть не в кожному санаторії оздоровлюють дітей медом...»
— Я три десятки літ працюю в обласній спілці бджолярів, — поділилася спостереженнями Горідько, — тільки цього року вперше провели з нами всеукраїнську селекторну нараду. Міністр агрополітики Сергій Рижук, сам, до речі, завзятий пасічник, підтримав всіх добрим словом і пообіцяв всіляке сприяння відродженню галузі. Першу фінансову підтримку ми вже відчули на своєму племгоспі. Кошти, що надійшли від держави, допоможуть поліпшити ведення племінної справи. Вигода від цього чимала: племінні бджолині матки, яких бджолярі закуповують у нас, підвищують продуктивність пасік і зменшують ризик захворювання комах.
Сьогодні це надзвичайно важливо. Адже через затяжну і холодну нинішню весну пасічники не дорахувалися майже половини бджолосімей. Підкошує галузь ще і та обставина, що у державі не налагоджено збут цінної продукції. Господар пасіки залишається сам на сам зі своїми проблемами. Ось і скорочується щороку кількість охочих займатися бджолярством. Якщо, для порівняння, дванадцять років тому на Черкащині нараховувалося 268 тисяч бджолосімей, то тепер їх стало на сто тисяч менше. Та все-таки, попри труднощі і перепони, Горідько та її колеги вірять у подальший розвиток «медової» галузі. Пасічники — народ хоч поміркований, але оптимістичний. Надія Іванівна, наприклад, мріє відкрити на базі обласної спілки бджолярів Дім меду. Можливо, ця мрія незабаром й здійсниться. Адже донька Надії Іванівни, Світлана, йде материною стежиною. Вона навчається в аграрному університеті і вже сьогодні її найперша помічниця.
Людмила
Доля ніби гралася з нею. То ласкаво посміхалася і пригортала, то відверталася і посилала тяжкі випробування. Вона закінчила престижний столичний вуз. Та після двадцяти п’яти років щасливого подружнього життя раптом стала вдовою. Осиротіло не лише її родинне гніздо. Без доброго керівника й організатора залишилося господарство. Створене Валентином Кутовим і збережене у найскладніший час — реформування чи просто розвалу цілісних агропромислових комплексів. Перед Людмилою Денисівною постав вибір — назавжди відійти від нескінченних клопотів, які вкоротили віку її життєрадісному, енергійному Валентину чи, зібравши всю волю, стати замість нього на «капітанському» містку. Кутова вибрала друге.
— Спочатку було надзвичайно важко, — пригадувала перші дні й місяці свого головування, — боляче, адже все, куди не кинеш оком, нагадувало про Валентина...
Але мене не залишали діти, син і донька, люди. Приходили до кабінету, підбадьорювали. «Ти, — казали, — Денисівно, економіст. На тебе й вся надія. Втримаєш у своїх руках господарство — це й буде найкращою пам’яттю для Валентина Євгеновича...»
І вона зробила все, щоб добре ім’я її чоловіка і друга продовжилося самовідданою працею, добробутом сільських родин. Людмила Денисівна взяла участь у виборах депутатів до обласної ради. Люди виявили їй довір’я. І тепер, як колись Валентин Євгенович, відстоює вона інтереси селян в обласній раді.
Сьогодні СТОВ «Колос» — одне з кращих у Тальнівському районі. Воно немає боргів ні перед державою, ні перед партнерами. Вчасно платить зарплату. Торік у товаристві видали на пай по 6 центнерів пшениці, 10 кілограмів цукру та ще наділяли різною круп’яною продукцією. Цього, неврожайного, року «Колос» зібрав у середньому по 42 центнери з гектара зернових, по 26 — гороху. Заклав достатню кількість силосу та сіна. Адже в господарстві утримують 1200 голів ВРХ, з них 300 — дійного стада.
— Наші показники були б ще кращі, — вважає Кутова, — якби відлучити від селянина тих, хто на його гіркій праці заробляє собі «Мерседеси».
Узяти, приміром, монополістів-енергетиків. Вони без оголошення, «тихою сапою» щомісяця підвищують плату за електроенергію. Ще недавно ми сплачували за кіловат-годину 18 копійок, а тепер з нас правлять уже 27. Так само викручують руки постачальники нафтопродуктів. А потім ті самі «бізнесмени», почепивши на лацкани піджаків значки народних депутатів, сушать голови, як підняти сільське господарство... Та ми за останні п’ять років не змогли собі навіть плуга доброго придбати. Всі зароблені мозолями мільйони пішли на оплату електроенергії, пального, позики, оренди землі...
І все-таки Людмила Денисівна переконана — селянин посяде своє почесне місце в суспільстві. Наближатимуть той час діти. Син Олександр вже працює в «Колосі» головним агрономом. Невістка Олена — економістом. Донька Валя вивчає ази бухгалтерії. Підростає нащадок дружної, працьовитої родини — Валентин Олександрович Кутовий...
Любов
Немає на Черкащині жодного аграрія, хто б не знав і не поважав Любов Миколаївну Кононенко, багаторічного керівника потужного сільгосптовариства «Агрофірма «Біле озеро», депутата обласної ради, кавалера ордена Святої княгині Ольги.
Народилася і виросла Люба в Білозір’ї, мальовничому селі під Черкасами. Тут на «відмінно» закінчила школу і після інституту знову повернулася додому. Її організаторські здібності, аналітичний склад мислення помітили одразу. Вчорашню випускницю призначили головним економістом великого, багатогалузевого господарства. Люба зі своїми обов’язками справлялася блискуче. Тому наступним щаблем її аграрної кар’єри було обрання головою правління колгоспу. Відтоді, ось уже тридцять років, називають Любов Миколаївну головихою. У Білозір’ї, козацькому селі з 10-тисячним населенням, це найвища, навіть за пана-сотника, посада.
Як мудрий і досвідчений керівник, Любов Кононенко пережила не одну реорганізацію в «багатостраждальному» сільському господарстві. Тому оцінку нинішній «реформі» дає хоч різку, але зважену і конструктивну. Найперше необхідно, врешті-решт, добитися паритету цін на промислову та сільськогосподарську продукцію. Якщо знайдеться світла голова і «залізна» воля це зробити, аграрний сектор економіки почне оживати.
Запропонувала Любов Миколаївна і «парадоксальний» варіант розвитку агропромислового комплексу. В країні з’явилося чимало мільйонерів, котрі вчать аграріїв, як господарювати «по-західному». То чому б їм не віддати землю? Хай вкладають у розвиток АПК свої гроші й перетворюють Україну в «житницю Європи». Утім, висловила ці «пропозиції» досвідчений керівник спересердя. Бо постанова «про підтримку сільгосптоваровиробника» обертається баришами для посередника, «трейдера», переробника. Так вийшло з доплатою за вирощування великовагової худоби, з поверненням ПДВ, з різними дотаціями, які течуть у гаманець їх авторів.
Що збираються протиставити мої героїні недобросовісній політиці в аграрній царині економіки? Як депутати обласної ради вони не раз виступали на сесіях з різким осудом неправомірних дій щодо селянина. Висловлювали свою позицію на зустрічах з керівництвом Мінагрополітики України. Зверталися з вимогами до членів аграрної фракції Верховної Ради. Однак адекватної реакції на свої та на звернення колег-директорів сільгосптовариств не одержали. Осіннє зростання цін на пально-мастильні матеріали остаточно перекреслює будь-які сподівання на розуміння і підтримку. «Нам залишається одне — брати приклад з наших сусідів-поляків, — сказала одна з моїх героїнь. — І на тракторах доводити свою правоту під стінами владних палаців. Може, тоді почують...»
Лідія ТИТАРЕНКО.
Черкаська область.
